РОЗДІЛ 1

– Нащо тобі так багато речей, дитино? – стоячи біля багажнику атвівки, запитала мама.

– Мамо, дивно таке запитувати у дівчини! Я сюди приїхала набратися сил перед важким семестром, тому хочу випробувати весь мій найкращий одяг.

– Добре, як знаєш, – відповіла їй мати, після обернулася до чоловіка та тихо мовила: – Зрозуміти підлітків, складніше, ніж я гадала.

Чоловік посміхнувся та дістав дві валізи з багажнику. Вони були такими ж важкими як і виглядали.

*** На думку авторки, Даніела дійсно перестаралася, враховуючи те, що та приїхала на тиждень.***

Тітка Стефі спостерігала за гостями з вікна своєї квартири та попивала каву. Вона жила на найвищому поверсі великого будинку майже в центрі міста, сидячи вдома, жінка могла оглянути весь Львів. 

Вона побачила знайомі обличчя внизу, як же смішноь вони виглядали. Чоловік дістає важелезні валізи з багажнику, поруч стоїть дівчина з рюкзаком у руках, а жінка, що щойно сміялася схоже збираєть комусь телефонувати. “Отже вже приїхали” – подумала Стефі та пішла на звук гудків її телефону.

– Ало, привіт! Відчиняй двері, ми тобі привезли гостю.

***

Поки Макс діставав багаж Даніела намагалася роздивитися територію. Сірий будинок, дев’ять поверхів, дитячий майданчик за десять метрів – все як дівчина пам’ятає. Змінилося лиш одне – тут вона буде без батьків.

— Ходімо вже доню, — гукнула мати.

– Йду! – крикнула дівчина та побігла до під’їзду.

Даніела зупинилася, почувши різкий звук, неначе щось випало. Вона кинулася перевіряти свої карнани. О ні! Тільки не це. Мені тільки нещодавно купили новий телефон… Виявилося, що і так не надійні кармани її пальта були відчинені…

– В тебе на диво живучий телефон. Пощастило! – долинув голос з дивним акцентом ззаду.

Це була дівчина на зріст трохи вища за середній, з карими очина та ідеально рівним каштановим волоссям. Одягнена в пальто-медведика, вона була схожа на маленького бембі. Вона тримала однією рукою паперовий пакет з хлібом, а іншу простягла, щоб подати випавшу річ.

– Ой, так. Дякую тобі! – дівчина взяла телефон, що їй передали.

– Я бачу у вас так багато чемоданів. Ви тепер наші нові сусіди?

— О, ні. Я приїхала до своєї тітки на різдвяні канікули. І, до речі, це лише мої речі…

– Оу, на різвяні канікули? Я перепрошую, що лізу не в свою справу, але ти що, ялинку з собою привезла? Нащо так багато? Я щойно випадково побачила як твій тато виймав чемодани. Виглядало так, ніби там цегла лежить.

Даніелу цікавив дивакуватий акцент дівчини, ніби вона вимовляє всі слова правильно, але звучить якось інакше, не так як вона звикла. Коли вона приїздила до тітки минулого разу, говір людей не був таким дивакуватим. Але можливо вона не помічала цього на фоні всіх веселощів, що її оточували. А ще її цікавило з чого вона подумала, що Макс її батько? В Києві ніхто б такого не подумав, дівчина взагалі на нього не схожа.

– Взагалі то, це ще не багато. Я взяла все найнеобхідніше. Це теплі речі, вони займають місце, і не мало, до речі. Тому попрошу тебе не рахувати чуже майно! – допитливість дівчини була дійсно не доречною. Вони навіть не знайомі, до чого ці зайві запитання?

– Оу, вибач, якщо цим тебе заділа… Я, до речі, Настя, живу на шостому поверсі цього будинку. 

– Як швидко ти змінюєш тему розмови. Добре, на перший раз я тебе вибачу, але знай, я не дуже люблю некоректні питання. Я, до речі, Даніела. Приїхала сюди на тиждень, до тітки, вона живе на дев’ятому поверсі.

– Приємно, Даніело! – дівчина посліхнулася та простягла руку. Вона здавалася дуже привітною. Так не звично бачити настільки усміхнену людину, особливо коли вона вийшла прогулятися до магазину та назад. 

– Мені теж приємно, Настю, якщо не проти, я вже хочу зайти, моя сім’я, напевно, вже доставила мій багаж до квартири.

– О, так, ходімо. Я вже, на справді, замерзла отак стояти.

Дівчата зайшли до ліфту та кожна натиснула потрібну кнопку.

– Давай поки їдемо, то обмінаємося соцмережами. Буде непогано підтримувати зв’язок поки ти тут!

Даніела була спантеличена таким випадковим знайомством. А ще більше здивування принесла їй відкитість дівчини. Такої легкої розмови при знайомстві в неї, напевно, в житті ще не було.

– Так, звісно, давай я напишу свій нік. 

Дівчата обмінялися сторінками в інстаграмі та розійшлися по домівках.