Ня

Ліжко. Звичайне таке явище, дерев'яна споруда з ніжками чи без, обов'язково матрац, ковдра та подушки. Нічого страшного в цій звичайній речі не повинно бути. Якщо тільки… 

— "Я знаю, що ти цього хочеш" — Карен, два роки, цілих два роки — "Засни, спробуй, знайди його. Синь…

— "Заткнися" 

— "Ми обоє знаємо наскільки це дурна ідея. Я то точно, а ось ти" — ненависна посмішка, так би і придушити. Як жаль, що це зробити так само неможливо як спіймати сонячного зайчика — "Ти ж хочеш. Спіймати цього зайчика. От так от вхопити за його хвостик 

— Його не існує! 

*** 

— Ля-Ля-ЛЯ, ХА-ХА, А Я ТВІЙ НАЙКРАЩИЙ ДРУГ — останнє торкання смички до скрипки. Вибух! Барви! Барви! Крик! 

Заблука впав на спину. Як це було неймовірно, всі ці образи, барви, кров та молоко. Вбивця що перетворився на невинну квітку, а потім зжер одного зі сноходців. Рванка, що поводитися як справжня лиса серед вівців. І геніальний план Осьйо. За його розум можна було вийти заміж. 

Тріскіт. Заблука відчув як під його хребтом виросла щілина. Тут його підкинула на декілька метрів над землею. Уламки на декілька секунд утворили крила. Янгол зі зламаним хребтом. 

— Заблука! ДоРоГеНьКиЙ, — здригнувшись крикнув Вбивця. Ще лякав всіх своєю яскравою посмішкою бритви та оком, що повис на рівні пупка — я тобі квітку зірвав. Невже не хочеш ГлЯнУтИ? 

— Тебе тут не повинно бути! — маленька рученька вказала саме на Вбивцю. 

Посмішка Вбивці розтягнулася до вух, перерізала їх та зіткнулася на потилиці. 

— Ти хочеш ГрАтИ зі мною? — Вбивця надувся як кулька до розмірів будинку. А небо почало рясніти кислотними кольорами — Значить ПоГрАеМо! 

Дівчинка лише покрутила носом. Вбивця, вся його голова та всі спецефекти пропалив щілині в безодні. Чорна слизька смоляна щілина зачинилася. 

Сміх. Позаду! Плескіт долонь. 

— З несподіванки повалив двох моїх підопічних. Не чесно, але не погано — яка велика дивна зачіска, клониться в один бік. Дівчинка навіть сама клонилася на бік. 

— Ти тут не повинен бути! — топнула ногою. 

Рванка позаду Осьйо напружитилася та нагострила всі свої вуха від лоба до потилиці, від правого боку до лівого.

— Дорога, Пов’язка на очах (зійдемося на цьому імені), — він ввічливо посміхнувся. Таку посмішку тільки на сторінку якогось журналу — якщо засікти хто тут був раніше, то це звісно були ми.   

— Марення не можуть бути раніше хазяїна. 

Біля дівчинки з’явилася тінь. Вона ніби горіла, сміялася. Інколи якісь частинки відривалися та відразу поверталися на місце. 

— Три! ДвА! РАЗ! 

Підлога здригалася. Тінь сміялася та росла в розмірах, перетворюючи все на велику чорну смоляну пляму. Підповзла до ніг Осьйо та Рванки. Та ось вони не посереду чорного озера, а на новенькому ніжно-рожевому човні. 

Та й озер перестало бути озером, а стало великим темним морем, єдині світлі точки це маленький човник та ця дівчинка з коротким помаранчевим волоссям. 

— Вбивцю, Заблуку відчуваєш? — спитав Осьйо. Він відповідь вже знав. Щодо Заблуки, авжеж іншого не могло бути, але Вбивця… На вигляд ця дівчинка була того ж самого росту, що і головний кошмар світу снів. 

— Заблука… десь. Вбивці зовсім не відчутно. 

— Хей, Пов’язочка, куди діла Вбивцю? 

Дівчинка доволі довго на них дивилася, все мовчала. Її щічки надулися, начебто образилася. 

Тіло полегшало. 

Вуха Рванки опустилися: 

— Я спробую з нею поговорити. 

— Почекай. — Осьйо сперся долонями на ніс човна руками, дивився на цей маленький вогник. — Нумо, ти зможеш. Ще трішки. 

Земля перевернулася з ніг на голову. Осьйо перевернув човен. Рванка впала зірочкою на дно. Не надто їй вподоби такі різкі повороти. 

Дівчинка з помаранчевим волоссям десь зникла. 

Тільки перевернула небо верх дриґом. А як це прекрасно. Ти падаєш, а за тобою ще купа крапель. Чорних крапель. Осьйо багато разів перевертав небо, та багато разів бачив як це робили. Але перший раз, як завжди чарівний.

Одна крапля впала на палець, на плечі, голову. Все почало вкриватися чорною плівкою. Осьйо спробував зняти, але майже нічого не виходило. Що це таке? Не відчувається живим. 

— ПрИвІт — протягнули дві хвильки на руці Осьйо. Фантом, вкрай липкий фантом. Бідна дівчинка. 

Плівкою закрило очі. Страх проникав колючими голками крізь шкіру. Обпікав. Прогризався до самого серця. Зоставалося тільки чекати, поки це неприємне відчуття доповзе до серця і він зі збитим диханням проснеться глибокою холодною ніччю. Як жаль, що зараз зима. 

— Прошу! Не треба! — почувся жадібний крик Рванки. 

“Все це марення. Треба потерпіти цей пластир. Безглузде марення”

Ля. Ре. Соль. Гучний до порваних перетинок удар по струнах. І все зникло, тільки маленький рожевий човен та високий рижий хлопець в червоному костюмі стояли посеред чистого листа. 

— І хто тут заблукав, Осьйо? 

***

Три довгих заїдаючих в мозку гудка. Я зістрибую зі свого верхнього ярусу ліжка та вимикаю будильник сестри. Вона наче ворочається, але навіть потягнутися до будильника не може. 

Десь на п’ятнадцять хвилин застрягаю в ванній кімнаті. Вкладаю своє волосся, які вже доросли до мочки вуха, в якусь зачіску. Хочу дати їм дорости до каре один раз, а потім збрию налисо. Не подобаються мені волосся довше за три сантиметри. 

Повертаюся в кімнату. Вже хвилин п’ять працює другий будильник, сестра ще ворочається, але все так само не в змозі його вимкнути. 

Вимикаю будильник, вмикаю комп’ютер  за стіл. Як тільки мої пальці набирають назву форуму, моя сестра все ж виглядає із під ковдри. 

— Брате, — ледь мурчить вона — я розумію, що порівнюючи з тим, що було я повинна бути рада за те, що ти змінився та прийняти всі дивнощі. Але ж ти так можеш про нормальне життя забути. 

Щелепа занила. Хотів їй щось сказати, але в якомусь сенсі вона права. Два роки минуло, а її нема

— Це тільки вранці та ввечері, ти ж бачиш що в інші години я навіть не заходжу сюди.