Частина 2

Світ  повертається поступово. Спочатку відчуття крижаного холоду. Потім — віддалений гул механізмів. Потім — відсутність будь-яких запахів, і лиш в останню чергу — світло. Я відчуваю його, але не ризикую зразу відкривати очі. Хочу спробувати поворухнути рукою, але не відчуваю і її.  Поступово до шкіри повертається відчуття, що мене оточує. Тягуча рідина. Холоднюча. Рідина поступово відступає, але холод лишається.  Наче, лиш посилюється. 

Стараюся спробувати згадати хто я, де я, що відбувається, але пам’яті немає. В свідомості лиш розмитий образ іншої людини. Ну звісно, хто б там ще міг бути в моїй голові, як не він. Пам’ять повертається дуже повільно, яскравими спалахами спогадів всього, що зі мною ставалось протягом життя. Але найяскравіше — наші стосунки та війна. 

Відкрити очі змушує звук, з яким кришка на капсулі анабіозу відкидається. Моментально стає ще холодніше і важкувато дихати, але дихаю. Стараюсь повільно, на повні легені. Заодно відкриваю очі. Темно. Лиш декілька індикаторів на електроніці блимають, і для мене зараз оглушливо яскраво. 

Лиш підвівши голову помічаю, як неймовірно дере в горлі. Це й змушує сісти. Від сідання крутиться голова. Зойкаю, але не певен, чи виходить хоч якийсь звук з мого рота. Занадто сухо. Навпомацки тягнуся рукою за спеціальною пляшкою з водою, яка мала б витримати весь цей час. Щось зшибаю з ящика, падає з таким стукотом, що я й сам сіпаюся, затискаю вуха руками. Але пляшка таки знаходиться. І кришку від неї гублю вже на ліжку-капсулі. Все ж краще. П’ю, ледь стримуючись, аби не пити забагато, чи не пити занадто похапцем. Вода, все ж, здається крижаною і опалює висушені сторіччями нутрощі. Кашляю. В цей же момент загоряється аварійне освітлення.

Шукаю його поглядом — стоїть біля вимикача, схожий  на привида, і важко спирається однією рукою на стіну. Скуйовджене волосся, одяг видається ледь не вдвійчі більшого розміру, ніж був в момент, коли ми засинали. Біло-сріблястий блиск наноекзоскелету із решток рідини, яка покриває шкіру, лиш підсилює це враження. Обертається, повільно, невпевнено йде в мій бік:

— Чому… — хоче було щось сказати, але лякається того, як хрипить власний голос, і закашлюється. Простягаю йому пляшку, і він бере тремтячою рукою. Тихо щось лається собі під ніс, роблячи пару ковтків. Сідає поруч, неймовірно сутулиться, і таки задає своє питання: — Так от, чому ти так шумно прокидаєшся від анабіозу? — він кривиться від власного голосу, його скриплячості, і я не втримуюся, аби не фиркнути. 

— Що? — скошує на мене погляд, розвертається в півоберта, і серйознішає. Розглядає, хитає головою.  Рештки рідини химерно виблискують на його обличчі, йдуть п’ятнами. Знізвідки виринає спогад що цей екзоскелет, який отак лишається на шкірі після довгого анабіозу, одна з останніх розробок для дальніх космічних польотів. Не знаю, що мені робити з цією інформацією, але пам’ять услужливо підкидає. Як і те, що ефект буде днів п’ять, а потім зійде сам собою.  Але м’язи мали б більш-менш відновитись до тих пір? Мали б? Дуже сподіваюсь на це і не ризикую його питати, бо знайде привід попереживати і без цього.

— За пару днів ми будемо, як і були до анабіозу. Не кривися, — накриваю його руку своєю. Його рука, несподівано, тепла. Його рука очікувано шершава та суха. Шкіра, немов папір,  й кістки.

— Марку… — непевно посувається ближче і замовкає. Наче, просто мав необхідність погукати. Звернути на себе увагу. Таки продовжує: — Як думаєш, у нас є шанси вижити?

— Ми вже вижили, — знизую плечима: — чи про що ти думаєш?

— Не знаю. Ні про що, — він, було, сіпається від мого дотику до плеча, але потім охоче горнеться й сам. Зараз видається ще більш крихким і примарним, ніж завжди. І голос ще скрипляче-шелестячий прямо на вухо: — Мені майже страшно, що у мене не виходить нормально думати, хоча я й знаю, що це норма після анабіозу, тим більш такого довгого, — скрушно зітхає, завмираючи. 

Вічність відраховує час. Він чи то засинає, чи настільки стишує дихання, що видається сплячим. Просто притискається щокою до плеча. У мене ж, навпаки, поступово прояснюються мізки. Відчуття оточуючого світу все ще непевні, але повільно повертається пам’ять, й розуміння, що відбувається. Повертається можливість думати, і я їй за це вкрай вдячний. Дивлюсь на власні відрослі нігті, дивлюсь на його відросле і неймовірно пересохше волосся. 

Обережно обіймаю його:

— Сеє, ти живий? — теж звертаюсь до нього по імені. 

— Так, — але голови не підводить: — думаю про те, як я неймовірно за тобою скучив. За весь цей час, що ми разом. Весь цей час, що наче й у стосунках, але більшість часу на відстані. 

— І у тебе все ще акцент в англійській, – не втримуюсь від ремарки, за що, очікувано, отримую вбивчий погляд. 

Але підводиться він занадто шустро, різко перестає так стискати губи і чіпляється долонями за мої плечі. Кліпає очима, намагаючись втримати рівновагу:

— Та ну тебе, — додає щось незрозуміле шведською, вирішую не уточнювати переклад, краще від гріха подалі. Лиш киваю на його наступну фразу: — Треба перевірити техніку. І щось поїсти спробувати. 

Перевірити техніку виходить завданням на пару годин. Мабуть, не знаю, бо відчуття часу неймовірно пливе. Відчуття часу відсутнє, ми, ніби, існуємо поза ним. Координація і змога думати поступово повертаються, але це не заважає Сеєві незадоволено бурчати собі під ніс та лаятись на кожну, найпростішу, дію. Обличчя у нього таке ж незадоволене. Навіть коли він робить пару ковтків трав’яного відвару.  Голосно коментує. Звісно, шведською. Звісно, я, якщо колись і розумів базові фрази, то зараз не зрозумів нічого. Він ловить на собі мій погляд і відповідає: