Коли впали останні дракони

Я знайшов, здається, древній артефакт у цій холодній, забутій людьми печері. Він ступив далі з ліхтарем і побачив імпровізоване коло з людських черепів й інкрустованим черепом дракона всередині. Дивно, що вони могли комусь належати. Тепер вони стали прикрасами. Біль іншого як палімпсест власної трагедії. Кущі троянд перепліталися з холодними білими кристалами.

Я чув удари мого серця, яке кричало, що тут є смерть. Довгі зали вели вглиб тунелю – там були артефакти вічних ілюзій, усі прокляті книги алхіміків і записи жерців різних богів. Скульптура оголеної жінки з попелу, яка була одягнена в янтарні шати. Далі була простора зала з алмазним жертовником, на якому сиділа постать. Але я не відчував, що  вона жива.

- Знаєш, – почав він, – мене хотіли на ньому вбити. Принести в жертву того, для кого смерть є згадкою недосконалості. Проте, що таке досконалість можуть говорити лише ті, хто відчував її на дотик. Чому ти примусив мене говорити, коли я намагався забути слова?

- Я – людина. Також є інші люди. Є наука та її досягнення. Історія, логіка. Але ми, чомусь, не зрушили з ланки еволюції.

Він подивився на мене криштально білими очима, з яких текли зелені сльози: 

- А що мені з них? Я древніший, ніж їхні скарби, і маю силу знищити кожного окремо й усіх разом. Усі мої землі всіяні смертю, яку приніс я. Жодних пергаментів немає про те, що бачив я. Коли впали останні дракони, я став вільним від смерті. Це була восьма епоха синього кристалу, а ти питаєш, що мені від людей. Уся сила розсипається й краса стає згадкою попелу. Я останній демон прадавнього світу, але тільки я це розумію.