Коли впадуть маски

Легкий вітерець колише мої білі локони, а шкіра вкривається сиротами від погіршення погоди. Але це ні за що не зіпсує мені вечір.

У червоній атласній сукні та на високих підборах я стою перед дверима нічного клубу в очікуванні подруг. За зачиненими дверима лунає гучна музика, і мені хочеться пританцьовувати, але то скоріше не від музики, а від холоду. Здається, збирається на дощ.

Та байдуже! Я планую розважатися, і нехай хоч буря почнеться — буду в клубі, поки все не закінчиться.

Раптом мою увагу привернуло шарудіння біля приміщення в найтемнішому його куточку. Спочатку я подумала, що то щури, але коли звук повторився, зрозуміла, що там щось завелике для гризуна.

Невпевнено я зробила крок ближче, аби розгледіти, що там.

У такі моменти я завжди згадую фільми жахів, і моя фантазія сама починає уявляти, що на мене зараз вискочить дикий звір або здоровенний чоловік з ножем.

Зробивши ще один крок, я зупинилася.

— Агов? — вигукнула я, і шарудіння припинилося.

Серед темряви проступив силует. Там, під домом, на землі сидів парубок, спершися спиною на стіну, а в його руках — загорнутий у фольгу шматок хліба. Завдяки фарам проїжджаючої машини я краще його розгледіла. Молодий хлопець, років двадцяти, можливо, трішки більше. На ньому сині порвані джинси — не думаю, що це так модно, скоріше він часто падав або на нього нападали собаки. Кофта теж із невеликими дірками й уся заплямована. Волосся темне, скуйовджене, а на обличчі, окрім бруду, є подряпини із застиглою кров’ю.

Його вигляд мене лякає й одночасно викликає жаль.

Що могло статися, щоб молодик опинився на вулиці?

Я зробила ще один крок, і хлопець схопив пляшку води, що стояла біля ніг, і притиснув до грудей.

Я відступила назад, щоб не лякати його. Хоч я і не бачу його очей, точно знаю, що він пильно стежить за мною.

— Міло? — почувся голос моїх подруг, і я різко обернулася. — Привіт, моя хороша, — Елізабет обійняла мене.

— Ти виглядаєш блискуче, — сказала Кеті й теж впала в мої обійми.

— Що в тебе тут? — поцікавилася Елі, розглядаючи хлопця. — Фуууу, ходімо звідси.

— Але ж він хоче їсти!

— Начхати, ходімо, нас хлопці чекають.

Мені стало соромно за поведінку подруги.

Нехай хлопець і неодноразово чув таке, але це не дає їй права так висловлюватися.

Дівчата попрямували до клубу, а я витягла гаманець і дістала звідти кілька купюр. Коли простягнула їх хлопцю, він не взяв — вагався. Можливо, відчуває небезпеку. Але ж я не збираюся йому нашкодити.

Я поклала гроші біля його ніг і побігла за дівчатами.

— Та ти зовсім здуріла, — промовила Кеті, схопивши мене за руку. — На дворняг потягнуло?

— Замовкни, — огризнулася я.

Ми зайшли в приміщення. Музика, диско-кулю та атмосфера вечірки — все, як ми любимо.

За нашим звичним столиком уже чекали хлопці. Я сіла біля свого й поцілувала його в щічку, залишивши червоний слід від помади.

Ми почали веселитися. Спочатку спілкувалися, а потім випили й побігли танцювати. Я відривалася як ніколи. Хоч це й не перша моя вечірка, але мені так добре, що можна подумати, наче я вперше спробувала мартіні.

Руки Тревора охоплювали мою талію й іноді блукали тілом, вивчаючи кожен вигин. Я почувалася коханою, потрібною, тією, яку хочеться тримати й нізащо не відпускати.

Пізніше ми з подружками пішли до вбиральні попудрити носики. Кеті поправляла зачіску, Елі теж щось крутилася перед дзеркалом, а я підвела губи криваво-червоною помадою і надіслала своєму відображенню повітряний поцілунок.

— Міло, що то було? — запитала Елі.

— Загравала до свого відображення, — усміхнулася я.

— Я не про це. Я про безхатька. Ти часом не задумала податися у волонтери?

Я закотила очі.

— Міло, твоє життя — це гроші, клуб і Тревор. Припини будувати з себе героїню. Насолоджуйся статусом «Королеви ночі» разом зі своїм гарячим хлопцем.

Я легко посміхнулася й погодилася. Можливо, Елізабет має рацію. Я звикла до грошей, але якщо полізу допомагати безхатькові, ризикую сама залишитися без копійки.

Ми повернулися до хлопців і продовжили випивати.

Через декілька годин дівчата зі своїми супутниками залишили нас, тож ми теж вирішили рушати додому.

— Я тебе проведу, — сказав Тревор, щойно ми вийшли на вулицю.

— Звісно, це не обговорюється, — хмикнула я.

Проходячи повз те саме місце, де сидів хлопець, я кинула погляд у темряву, але його вже не було. Мабуть, сховався від дощу, що щойно закінчився, або пішов витрачати гроші. Сподіваюся, він справді купить собі їжі, а не випивки. Хоча, яка мені різниця? Це його життя.

Прямуючи погано освітленою вулицею, ми з Тревором обговорювали, куди поїдемо відпочивати влітку. Думка про пляж і море зігрівала мене цього вечора.

— Ей! — почувся свист, і нам назустріч вийшли три чоловіки. — Зупинка, молодята! Кишені вивертаємо!

Я застигла. Серце почало шалено стукати, а дихання пришвидшилося.

— Всі гроші в неї! — сказав Тревор, і коли грабіжники перевели на мене погляд, мій хлопець кинувся тікати.

— Треворе, сукин ти син! — у розпачі вигукнула я.

Сльози навернулися на очі. Я зробила крок назад, а вони — до мене.

— Будь ласка, не треба, — я притиснула сумочку до грудей, як безхатько пляшку води.

— Сюди давай! — один із нападників схопився за сумочку, а інший уже тягнув руку до мене.

Я міцно заплющила очі, сподіваючись на те, що вони мене не вб’ють, а лише пограбують.

Аж раптом різкий удар, крик, і я здригнулася, розплющивши очі.

Чоловік тримався за руку й кидав прокльони комусь лівіше від мене.

Я обернулася — і ледь не заплакала від полегшення.
Це він. Той хлопець із кутка.

Той що тримав мою сумку — відпустив й теж повернувся до незнайомця, та нічого не встиг вдіяти, як безхатько вдарив його ногою, і чоловік полетів на землю.