Розділ 4 Навздогін минулого 1

Диференційована веремія — так прозвав Волод (те, що постало в його подобі) дійство на якому йому судилося побувати.
А чого ще чекати від зібрання панства та холоднокровних у мерському дворі?
Бузовіри.
Блюзніри.
Усі вони: і ті, й ті — хизувалися статусом і грошима, вели «благу справу», як охрестили її переповідачі. Жінки, що вдавали з себе порядних. Чоловіки, які здавалися вірними. І діти — найслабша ланка, безвинно втягнені душі, запацькані розкішшю та брехнею.
Важко повірити, що минуло вже століття.
Воно (примара) ніколи б не прийшло. Але, як заповідав Боян: дорога пророками вже вказана. 

***
Містер Нед підняв рубанок, змахнув рукою по стільниці, струшуючи дрібні ошурки, і гукнув — адже за законом господаря розмову мав почати саме він:
— Як тобі прийом у мера?
Волод усміхнувся. Нед ясно бачив, як те, що зайшло в його робітню, виважує в думках кожне слово і придивляється вниз, таки вниз, до його ноги, де біля черевика бавилося вовченя.
Коли подоба зілляря спробувала завдати удару, вампір скористався нахабним наближенням і вхопився за відкриту бліду шию, але вмить постать розтеклася сизим серпанком крізь його пальці.
Занедовго до… Зілляр зрадів наївності вампіра й охоче став розказувати:
— Пафосні, недолугі, а мер… — карикатурно він наслідував їхню говірку, — …аристократ, що присмоктався до скарбниці міста. Ось хто ваш мер. Їхня музика, їжа — усе огидне. 
— Кожен Івась має свій лас, — мовив вампір.
— Чи так, — продовжив зілляр, — його фарисейський… — і тут умовк, його мов блискавкою зірвало. Подоба підстрибнула вгору та зависла у повітрі вже при виході з майстерні.
— Що, гадала перехитрити мене? — заговорив Нед. — Покажи свою справжню пику, мовлю.
Але примара все залишалася в образі Волода і, здавалося, передражнювала так, що з її рота вибризкувала рожева піна. Перш ніж відкрити анфас Одарки, воно вказало кістлявою рукою на груди вампіра, затим повернуло лице вогнедишної Химери*. Нед врешті опустив очі: ніж, як у передбаченнях віщуна, стирчав із його серця. Вампір хутко дістав лезо зі своєї плоті; рана не затягувалася, кров поволі просочувалася крізь сорочку та моментально вкривалася маковим цвітом. Вдалині зачувся звук двигуна.
Агата з Володом верталися з запланованого заходу. Вже при вході до будинку дівчина наважилася захистити господарів Холодного саду:
— Вона оберігає нас, — заговорила Агата. — Пані і Нед лише зовні такі страховиті, вони хороші.
Волод кивнув, нічого не промовивши, і пішов на світло до майстерні. Вампір ховав ікла та пазурі, усе нервово та безсило хтів регенерувати своє вмираюче тіло. Так тривало вже якусь хвилину: усі спроби провалювалися в прірву, а його неконтрольовані смикані рухи всім виказували, що він зустріне свій кінець. Пустка.
«Ти ж хотів того», — він сьогодні вперше замислився, чи той рай справжній, чи то людська придумка. «Люди — маломудрі створіння».
Зілляр ще не встиг зайти у двері, як вампір дістав хустинку з нагрудної кишені піджака і затиснув рану тканиною так, щоб не струменіла кров.
«Чи це не дивно, — подумав він, — справді дивно. Це вже занадто: потойбічні сили не вправі втручатися, але вона посміла, зібрала усю потугу та завдала удару».
Містер Нед удруге поставив те саме питання, та тепер перед ним стояв справжній чоловік — зілляр-людина.
— Не думаєш, що ти якийсь дивний? — поцікавився Волод у відповідь.
— Коли ви приїхали?
— Нещодавно. Агата вже забігла до будинку, Роман залишився зі своєю колегою, здається…— відпускаючи свою краватку, аби вільніше дихати, а може, навмисно зробив паузу, зілляр договорював по секрету: — …в них щось таке зароджується. Симпатія?
Він злегка усміхнувся:
— Пора митися і баюньки.
— А Катруся? Як вона? — надолужив вампір.
Він був дуже суворий до себе, оточив себе книжками, цим лісом. Разом з усім цим він уже століття не наважувався запитати сестру. Таке просте питання.
— Навіщо ти в мене питаєш? У неї запитай.
— Заради чого… — Нед прикрив рукою рану, відсміхнувся. — Почути про її неземну красу. Усе пусте, несправжнє.
— Містере… Містере Неде, вас який ґедзь укусив? — Волод махнув рукою і подався до будинку.
Вампір взявся за долото. Вже тріски спадали каскадом на його взуття.
— Пусте, —  не відриваючись від роботи не переставав гутонити Нед.
Йому пригадалася розповідь із далекого минулого. Ні-ні, він сильніший за якусь Одарку, чи то жінку чи видиво, поціловане Смертю. Вампір знеможений упав додолу. За ним зі столу звалилися пилка, долото і молоток.
І раптом йому стало страшно, і ось кошмар розвіявся. Він знову побачив лице зілляря, важко видихнув:
«Ох, травнику… — посміхнувся в думці. — Ти геть старий».
Містер підвівся на повний зріст, підняв свій інструмент з підлоги, поклав у скриню й заплющив очі. Немов якесь мариво стояв зілляр — такий… оманливий, загадковий. Вампір розгледів обличчя: чисте, ясне, без ґримуару. Певно, то галюцинація — ледь чутний звук: крапля його крові впала.
— Казна-що… — хмикнув вампір і розплющив очі, подивився крізь відчинені двері. Він так хотів тримати усе під повним контролем, але відчув сильну спрагу, ніби тижнями мандрував пустелею. Як близько. Як близько. О боги! Ще ніколи вампір не ступав так близько до свого кінця.
Що ж не сталося сьогодні. Це перші передвісники. В одну секунду містер вискочив на двір, а затим шибонув до лісу. Смерть ішла за ним.
***
 Боян оглядався навсібіч і не припиняв тупцювання з ноги на ногу. Мов сомнамбула, повторював: «22… громадський транспорт. Увійти. 22-й маршрут. Навпісля — високі гостроверхі шпилі. Собор. Фігура святої Єлизавети».
Місто захлиналося в тиші, і лише яскраві сині проблискові маячки розчиняли цей спокій. Бракувало кількох хвилин до нової доби. Люду, як ніколи, катма. Вечірні новини налякали жителів та гостей міста: обіцяна гроза лиш набирала сили. Кожен кут храму, прикрашений горельєфом, мов відлуння його бачення, залишався дороговказом для віщуна з химерною пані — тією, що, певно, дала йому ще один шанс.
Двері відчинилися.
Ще Боян не встиг ступити на поріг, як старець у монашому вбранні покликав його до вівтаря.
— Вона чекає, — передостаннє заговорив монах, підходячи до лави. — Чекає, — післяслово старому давалося хрипко. Він присів на холодну дерев’яну лаву, склав руки навхрест, як до прийняття Тіла Христового.
Не минуло й десяти секунд, як Боян відчув, що від цього чоловіка війнуло холодом — смертельним холодом.
Бах! І двері миттю зачинилися. Увесь собор поглинула темрява, стіни вмить потемніли, лиш дві великі свічки освітлювали вівтар.
— Ти знаєш, хто я? — почала примара. — Усі, хто бачать, упізнають мене.
Боян стояв рівно і люто зирив на розп’яття. Йому хотілося опинитися у своїй білій кімнаті — у кімнаті, де зможе тримати себе в руках. Там, де зможе відчути легкість і прийняти свої ліки, а може, спершу прийняти ліки, а потім — відчути легкість. Він не міг розповісти про своє точне почуття — він відчув абсолютне схвалення.
— Хтось плаче, хтось скаче, — не могла промовчати жінка у вуалі. — Не знаю, що з вами… — вона зробила крок убік. — Мене від вас нудить.
Вітер загудів під склепінням.
— У танго танцюють удвох, — пробасив Боян. — Ви, пані, різними іменнями зветесь.
Бубоніння віщуна настільки дратувало істоту, що та розсміялася — справді розсміялася. Її легенький смішок ніби здригав усю землю: десь на два бали за шкалою Меркаллі. Відчуття — наче поблизу проїжджає важка вантажівка.
— Досить фамільярності. Жодна жива істота не перехитрила мене. Чому ви вирішили, що зможете? — Одарка кинулась у шалений регіт, аж свічки на вівтарі погасли. Їй ця дрібненька людина подобалася — боязко, але подобалася. — Ви такий красень Бояне, і зачіска вам личить.
Боян потер свою лису голову.
— Ох, мій друже… Ми ж здогадуємося, які ти наставив тенета на неофітів.
Віщун скинув із себе лікарняний халат, який, втікаючи з вар’ятні, не встиг викинути, відкриваючи досі незнане жодному кравцю одіння: широкі мотузки огортали його стан.
— Ох, мій красене… Таким ти ще більше мені подобаєшся. Людська наївність — така насолода.
— Мудра пані, не відмовляйте мені в танці.
— Ей, ще не час.
— Плин часу не є константою.
Одарка підійшла, зняла вуаль з обличчя. Жаристі зіниці кидали бісики в серце Бояна. — Ні, я з тобою не сперечаюся, — простягаючи руку до танцю, погоджено усміхнувшись, запевняла жінка, яка так легко гуляла між світами, — як я можу відмовити такому блаженному чоловікові?
Тиша, що вже переступала в пустоту, забирала рукою Вічності та в одну мить почала зникати.
— Бояне, братику, ти тут? — з двору нісся голос молодого лікаря. Коли Андрій забіг до храму, Боян стояв сам, на лавці сидів старий монах. Його тіло геть скоцюрбилось, охололо.
— Ти в порядку, братику?
Боян лише кивнув.
— Чоловіче, з вами все добре? — намагався збудити лікар монаха.
Від цієї шарпанини з мертвої руки випала мідна, окиснена до невпізнаваності монета. Лікар підняв її, оглянув і відклав на лаву неподалік мерця.
— Пішли, — вхопивши за руку, лікар тягнув брата подалі з того світу. — Ти більше не повернешся в лікарню. Ми поїдемо звідси далеко, за край. Забудь усе… Кульпарків. Ти будеш жити зі мною, — він розумів: якщо не забере брата, то той залишиться там, у тому світі.
Вони сіли в машину і рушили в дорогу. Додому. Додому, де Бояну не треба приймати ліки, де він спокійно зможе жити, як у дитинстві.
Молодий лікар підвів очі вгору: «Дякую». Він знав: уберегти свого брата — це єдиний його обов’язок.
— Брате, — почав віщун уже на виїзді зі Львова, — я хочу їсти.
— Гаразд, на найближчій заправці зупинимося.
Виходячи з магазину, Андрій підібрав з мокрого асфальту сріблясту монету.
— На удачу, — сказав він голосно, — тобі, братику. Не сумуй. Ще кілька хвилин, і ми перетнемо кордон, а там поїдемо, куди захочеш: хоч у гори, або подивимось на океан. Ти що хочеш?
— До океану.
— Ну, Бояне, гайда до океану.
Двоє чоловіків, втішені смачною їжею, повсідалися в жовтого «жука» і вирушили на захід до кордону.