5

Любов — найбільша наша слабкість.
— Ти, Агато, сьогодні особливо гарна.
Вона зітхнула. Мовби то випадковість. Ніби не причепурювалася годину перед дзеркалом.
— Пані, постарайтеся не ставати йому на шляху, інакше постраждаєте і ви.
— Не переймайся. Біжи, поклич Волода, сьогодні ми маємо іти по крамницях, треба усе розтратити, — Катруся, усміхаючись, підбирала собі одіж на домовлену здибанку.
«Багачі такі жадібні», — наповратилась Агата, хоч би там що.
Вампірка відхилила штору. Похмурна погода підсилювала відчуття: кров гаряча б’ється по людських жилах — чи то інстинкт, чи хіть — у ту мить спрага брала верх.
Вона пригадала дні в маєтку, ті, де ще тривало звичайне буття.
— Сьогодні ввечері я вже від’їду, тату, — рішив її старший братик.
— Так уже. Розумію, матура скінчилася, вже свобідно можеш їхати.
— Не здержуйте мене.
— Я гадав, що тобі не задавалися студії.
— Я вже знаю, чого хочу.
Катруся поглянула на свого брата, який волік велику дровиняку. Вона не знала, чому згадала цю давно минулу історію.
«Що ж, брате, так сталося», — думала вона все з добротою.
— Вже порішено, — голосно запевнила себе.
Вампірка чула, як Агата спішить під двері Волода і як спокійно зілляр відмовляє в її запрошенні. Катрусі не гоже застановлятися.
Навіювання.
Вона не раз так поступала.
Навіювання було для вампірів звичайним способом узяти своє. Такий самообман.
Вже автомобіль під’їхав до хвіртки, пані, Волод та Агата тишком рушили до нього.
— Володе, я узяла обіцянку в брата.
Вмить усе споважніло.
Здаленим голосом Катруся снувалася:
— Тоді в погожий вечір він мав поїхати, але я його все удержала… затримала на годину, і він не вибрався.
Вампірка ковтала слова, губивши правильність змісту.
— Це через мене. Зрозумій, Володе, Роман — дитя, в жилах якого тече моя і брата кров. Якби я тоді не розповіла батьку і матінці, він би поїхав на науку за калабаню.
Волод дивився на свою супутницю очима зачадування. «Або я сплю, або ви жартуєте».
— Знаю. Знаю, ви інакше думаєте, зілляре. Гадаєте, що перед вами якась ілюзія. Аномалія, як кажуть молоді дотепники.
Справді, якщо усе осягнути світлим розумом, ця жінка назвичайна. Її шкіра була покрита імлистою плівкою, що на певний час не пручалася сонцю. А до того ж шаль, який тягнувся ніби ліца за конем. Дуже дивна постать.
— Ви дивитеся на мої ноги.
«А ви читаєте мої думки», — Ваші мати і батечко не навчили поважати людські кордони. — Вже вголос напоумив Волод.
Вампірка відвернулася, вдивляючись у вікно. Наближаючись до центральних вулиць Львова, щораз більше зупинялися великі жовті автобуси, он там далі і темно-зелений на польських номерах. Туристи.
— Пані, ми вуличкою Зеленою не проїдемо, поверну я тут, — шофер показав Катрусі, куди він намагається пропхатися між вузенькими вуличками.
Волод заслуховувався в голоси з вулиці. Дійсно, Львів літом чудесний. Він підняв брови, начебто роздумував.
Маленький будинок з садом ніби звав прийти, випити гербати з цитриною, надкусити вафлі, як згодом Волод дізнається про андрути, потеревенити про амантів, усякі буйди позбирати, а під кінець приміряти вбрання, гідне вечері у вищих чинів міста.
— Поглянь, яка жінка! Пані Касю.
Вампірка засміялася тихенько. Господиня показала до саду, щоб вихвалятися дозрілими овочами і тай таке. Волод подався з дивними жінками до саду. Пані дому відчинила другу хвіртку, а коли і ця перепона запала за ними, вона казала, що поведе Катрусю туди, де в них найкраще, там, де перебуває, коли буває смутна.
Вони йшли неквапом, минаючи сіни і кімнату-зіллянку — запашну, по покутті стояли велетенські вази з сухотрав’ям, мов вежі, потемнілі від часу імортелі.
— Я не боюся, я вірю, — жінка перехристилася перед дверима на велике розп’яття. — Та й як мені не вірити, їмость, років тридцять… — вона урвала.
Далі жіночка йшла хуткіше, за нею Катруся і Волод, який стріг очима, чекаючи нечистого, що мав вистрибнути.
В якийсь час відчинилися двері до приміряльні, новоприбулі поринули в рай — оазу для молодих панянок: вішалки з довгими сукнями, з короткими, з закритими плечима і з дорогими камінцями.
— Тут справді як у раю, — мовив Волод.
 — Як у казці, — додала Катруся.

Поступаючи перед господинею, вампірка з цікавістю розглядала шедеври пана Войтика.
Пан Войтик працює тут ще з дитинства, як матінка привела його до їмості, бо не мала і на крихту хліба де заробити. Тож хлопчина допомагав їмості шити та гаптувати ризи і воздухи, а коли набив руку, аби рівненький шов провести на старій німецькій машинці, то вже господиня довірила почесну посаду швача.
Чоловік підвів голову, відгорнув волосся зі зіпрілого чола.
— Саме та, — показав він на білу сукню. — І до шлюбу, і до клюбу.
— Ви глузуєте, хм,— осміяв Волод.
— Давайте, панно Касю, примірите і ті.
Швач чудився: «Панно Касю. Ох, панно Касю».
— Усміхніться, я вас прошу.
Волод запримітив стіл, завалений різними дрібницями: вирізки, нитки, багато шпульок — і червоні, і чорні.
«Червоне то любов, а чорне то журба», — підспівував голос у голові зілляря. Він просто стояв заворожений, споглядав мов непритомним зором.
Найболючіше розуміння непоправного — голос Волода вів у спогад з Бояном:
— Знайти того, хто зробив це з тобою. Так це… можливо, одержимість. Усім треба відповіді. У цьому світі важко жити без знань свого минулого. Знання — наше все.
— Я тебе не розумію.
— Не розумієш?! Так куди мені… Ти не замислювався, чому я бачу пропащого тебе? Ґримуар, що ти зробив на своєму тілі? Ти слабак. Зникни.
— Та годі.
— А-а-а, він скривдить мене! — кричав Боян, і санітари одразу відвели Волода в палату, заспокоївши і Бояна, і Волода.
Господиня підійшла ближче і, поклавши пальці на обличчя Волода, м’яко вивчала його риси, тим повернула його до сьогодення.
Легкий шурхіт у двері, і дівча обережно заглянуло. Пані дому махнула дитині, і та принесла три філіжанки в квіточку, з яких піднімався липовий дух. Присівши на великому фотелі, молодичка почала:
— Ви така красива.
Господиня  пігнала дівчинку, мовляв не принятно втручатися в розмову дорослих, тай дівча схарапудрилося і побігло.
— Ах, пане зілляре, не знаю, чи правильно я молилася, чи не твого бога.
Волод держав філіжанку, узяв кусочок вафлі.
— Пам’ятаєш, як мати моя випікала андрути з вареним молоком, — пригадувала господиня, звертаючись до вампірки. — Сама мати варила то молоко пів дня. То було життя. А ваш брат ще в Канаді. Матінка розказувала, як він мріяв податися туди.
Вампірка кивнула. Коли то було в десяті роки, а мати тої поважної жінки була ще підсвинком, тоді брат так і не поїхав до Америки. Катруся опустила руки на коліна і задумалася.
Верталися вони вже підвечір. Волод не нарікав, що поїхав з Катрусею. Між тим, задуманий, наче журбою в душі, питався про пісню, яку наспівував Нед у розповіді Бояна. Сестра пояснила, що брат невмолимий, і осталося в її пам’яті, як він рішив пливти через океан: вона благала його не кидати батьківщину, но, він такий рішучий, а потім, здається, щось у лісі здохло — він відказався від тієї задуми, — говорила все вона.