4

— Про це не знає ніхто й не знатиме. Хіба, може, колись… — зловтішно скривився бородатий. — Бачу, я одірвав той завеликий ґудзик. Ота стара… — все переривався віщун. — Найсумніша й найнебезпечніша історія, а ти її маєш… Чи хочеш почути?
Волод згідливо кивнув, хоч на лиці писалось «бреши, бреши». Вони перебралися до світлиці.
— А що буде? — кивнув Боян. — В уяві набудуємо піщаних замків. Ой біда, біда.
Волод смикнув за білосніжну гамівну сорочку віщуна. Той почав розповідь, примовляючи: «Від одного берега відстав, другого ж не пристав»:
…— Де мама? Вона що, покинула нас?
— Ні, ти що? Ваша мама споглядає за вами там, — Левко показав близнятам на небо. — Там, високо над небесами, серед зір.
— А яка вона була? Вона нас любила?
— Безмежно. Усією душею. Її любов наповнювала цей дім вщерть, не залишаючи нікого байдужим.
Зробивши довгу паузу і подумавши, батько почав більш детально розповідати:
— Її закидали квітами, похвалами, рецензіями, а найбільше її засипали пломеніючими поглядами юнаки та, і, юнки. По їхніх очах вона бачила тріумфальне здійснення свого призначення. Вона завжди усміхалася, — серце чоловіка залепетало при спогаді. — По місту ходили легенди про чоловіка, який зупинив битву, врятував люд…
— Татку, це був ти? І дядько Нед?
Злодійкувато поповзло біле волохате чудовисько без хвоста і з однією лапою металічною, як у тих коміксах, що любили читати Левкові діти.
З озера дивився туман, було лагідно та затишно. У таку мить Нед не встиг задуматися, він тримався, нібито вів його невидимий друг, усміхаючись собі під ніс. Сусіди вважали його диваком, а йому усе байдуже. Він любив свого другого названого сина і онуків, чекав на відвідини сестри та її подруги Агати.
— Даруй, — Нед зупинився біля молодого деревця. — Нині ти мій. Сто років з тобою не виділися.
До будинку блондин наближався поволі, споглядаючи на свою нову сім’ю.
— Мені здається, — продовжував він до себе, — що цей спокій треба якнайповніше використати. Пригадуєш, як ми колись говорили про життя?
— Татку, а що це з містером Недом? — зацікавився дивною поведінкою хлопчик.
— Все, все, хлопчаки, вам потрібно спати.
Діти дуркували, усе показували, що вони не заснуть.
— Гай-гай, — ніби підслухавши, почав Нед. — Ось зараз вистрибне з лісу вовк і помахає своїм хвостом, і поманить нашу Меді за собою.
— Тікаймо звідси! — Нед підхопив діточок під руки і побіг до хати.
— Я пити хочу! — кричав один з хлопчиків.
Левко дивився на небо.
— Файно. Батько… Щовечора милуюся зробленим тобою. Під шепоти я згадую цей день: сонце жорстоко пражило з самого ранку, усе наділо, мертвіло, лише надвечір прийшла неосяжна блискавиця. Казали, що ти її покликав, а за нею настигли вони — бліді, мертві, божевільні, пророки, пустослови. Усі вели відголоски про сутички в різних кінцях світу. Для всіх завтра стало страхом. Місяць но боязко виповз із-за обрію… Усі ці дні, що ти подарував нам… — стара Меді прилягла біля ніг, старанно пережовувала м’ясо. Левко дістав сигарету, підкурив і вслухався в голос Неда — людини — батька:

«Полетів би-м на край світа,
Як вітер, що в полі літа, гей,
В гамерицький край.»*

— Дядьку, а дідусь також спостерігає за нами, так як і мама? — питався хлопчик, вкриваючись ковдрою.
Нед поглянув на двері.
«Чого ти мовчиш, травнику, підійди напівцаля до мене, розкажи дітям правду»,Нед відігнав голос, запевнивши дітей:
— Так, спостерігає і завжди молиться за вас.
Коли хлопчики поснули, Нед тихенько зачинив двері та спустився до веранди.
— Синку.
— А? — обернувся на глухий поклик Левко.
— Кажу, трохи студено. Іди до хати, відпочинь.
Левко безпорадно заховався в кріслі. Нед побачив, яка несподівана радість охопила…

 Наглий гуркіт на даху повернув Волода зі спогадів у лікарні від розповіді Бояна про ще одну з версій майбутнього. Від цих історій так стало тепло і затишно, що не хотілося покидати кімнату. Коли упала друга дахівка, дзвінкий звук заставив зілляря остаточно вибратися з блукань свого розуму.
Раптове дзеленькання у двері змусило усіх  пожильців насторожитися і стати в повну оборону.
— Катрусю, — вигукнув Нед, — ти оберігай Романа.
Вампірка кивнула братові і зникла до кімнати племінника. Волод встав поряд з Недом. Агата ховалася злякано в кутку з маленьким вовченням.
— Це первісні?
— Так, Володе. Не лізь поперед батька в пекло, зрозумів?
— А звідки вони? — не встиг запитати Волод, як найстаріший із Крил увійшов у будинок. За ним з’явилася коротко стрижена смаглява дівчина, що з шаленою швидкістю вже застигла поряд з Агатою, вишкірилася у своїй до біса лякливій подобі.
«Поганську твою пику треба побити», — подумав Волод, спопеляючи сімейку Крил поглядом.
— Змилуйтеся, — лепетала Агата.
— Цить. Цить уже, — пригорнув її один з прибулих, довгокосий вампір.
Вовченя запищало не своїм голосом і одразу зібралося на втечу до дверцят. Вампір притис тваринці хвіст, зареготавши. Нед випустив ікла, показуючи непрошеним гостям неприпустимість такої поведінки. Старший Крил вмить наказав усім заспокоїтись.
— Ми ж з миром прийшли навідати мого швагра, тож поводьтеся, діточки, чемно.
Вампіри втихомирилися, відступили. Старець пробасив:
— Лихо спіткало тебе, Неде. Моя дружинонька розщебитала про тебе — свого затурканого братика. Жандармерія знову тобою цікавиться.
Нед переглянувся з Володом.
— Поліція, — виправився старший Крил. — Як той час біжить… Не встиг передихнути, як усе помінялось.
Після цих слів у двері зайшли два чоловіки, які вели третього під руки. Всі вони так само вампіри, лиш різних епох.
Крил підійшов до чоловіка, який вибирався щодуху під лап своїх колись побратимів:
— Це той поганець, — задер чуба вже знесиленому вампіру. — Він задіяний в убивстві тої дівки, а потім вирішив тебе підставити, родича мого.
Нед вмить вирвав гортань в указаного Крилом холоднокровного, а затим остаточно відірвав голову і кинув через поріг на подвір’я.
Волод збентежено відвернувся.
Нед сплюнув на нерухоме тулубище. Діана Крил, наймолодше дитя первісних, показала щире намисто зубів. Маленький бородатий чоловік, що навів страху на цей дім, лише потер шию від задоволення цієї катавасії.
— Сьогодні вся родина разом, — увійшовши в передпокій, юдила прибулих Катруся, перехопивши погляд зілляря жалісно вона розтягла:
— Воцлаве, може б ми вже їхали, чоловіченьку?
— Звісно.
Підібравши рештки від грізного вампіра, сім’я Крил разом з Катрусею покинули резиденцію.
Волод заплющив очі. Обличчя його налилось кров’ю. Агата, співчутливо покосившись на нього, захитала головою:
— Після такого місяць не опам’ятаєшся.
Він глибоко видихнув, блимнув одним оком на неї. Вона ж, підібравши губи, принишкла.