3

«Не забудь пустити віночок», — мулькнув голос у голові.
Хлопчик відвів погляд від озера і вслухався в приємний альт.
— Ти гадки не маєш, хто я… Дивись, бережи себе.
— А? — все озираючись, дітисько вловлювало відгомін гласу.
— Давай, стрибай! Володе… — під’юджували невинні лихі язики з натовпу - приятелі, наскільки це слово можна прикласти до таких дітваків.
«В житті не злічити нагод витравити з людини впевненість», — подумала Катруся, зиркаючи на пустощі малих непосид.
Волод видався тихонею: не балакав, не кричав, все озирався по сторонах, мовби витав між світами іншими — не таким жорстоким, як створила для нього тітка, не таким вимогливим і жахаючим. В світі у якому ти просто граєшся, вивчаєш букви і восени підеш у перший клас.
…Досвіта Волода розбудив холод. Він сонно глипнув на замуровані інеєм шибки. Тона пітьми хлинула лавиною йому на рамена. Зупинився час, зникли думки. Він ворухнувся, щоб відкинути ковдру, — руки не слухалися. Таким він зустрів своє повноліття.
Цього разу Катруся спізнилася. Ритуал запущений: зілляр, малюючи лезом по шкірі, виводив незрозумілі символи. «Який прекрасний подвиг вершиться на землі!» — гомоніли пращури. Якась біла тінь виходила з кімнати й прямувала до води.
Наступного дня спозаранку тітка прогнала Волода в одному дранті на сніг. Розчервонівшись на морозі, ховаючи закляклі пальці, новонавернутий зілляр волочився сірими вуличками. Скільки він не мізкував, не мучився над словами «в тебе гірка доля, як у мене». Проте за ці дивні репліки він любив тітку, бо ж знав, що не єдиний такий.
— О, моє шануваннячко, пане Володе, — Катруся дивилась на тогочасного вісімнадцятирічного хлопчину. Її білосніжна шкіра приховувала ріки випитої крові і десятки погублених життів. — Небіжка Одарка…
Катруся зупинилася, позаяк Волода почало лихоманити. Вона не могла відмовитися від спокуси вивідати що-небудь.
— Ти бачив її?
Парубок німував, не припиняючи трястись.
— Замерзнеш, друже. Ходи, проведу тебе до хати.
Волод цокотів зубами. Він невсвідомості попід руки незнайомця добелендав до домівки і впав на ліжко.
Прокинувся години через три. Тітка, набурена як сич, мугикала, проводячи свої заклинання над його головою.
…Звір лютує.
Він відчув уперше, що може постояти за себе. Волод більше не зустрічав Катрусю. Либонь, пробудився інстинкт, здатний передаватися з покоління в покоління. «Вона злякалася», — першою його гадкою. Він спробував звестися і знепритомнів.
***
— Гей, хто в лісі, озовися!
Червона шаль тягнеться по долу.
— Остапчику, Остапе, ти єдиний братику, кому виложити можу про муки свої, та й про недоленьку.
Катруся знала, як зачепити брата.
— Дай поцілую тебе, — підібравши шаль, наблизилася вона до брата.
Нед не волів слухати своє життєве ім’я. Імення нагадувало усі втрати.
— З якої оказії?
— Бо я тебе люблю. Більше тебе ніхто не любить, — сестра перейшла на трагічні ноти. — Ти не тутешній. Химерний.
— Ось тобі маєш. Схоже, ти так і не навчилася манерам, — Нед обійняв сестру, затягнувши шаль на її горлі. — Нашкодиш моєму гостеві — я тебе уб’ю.
Він просив дочекатися відповіді у Відні, а не кинутися сюди, в Холодний сад.
— А що, братику. Не маю права? Маю! Я — Катажина Крил.
— Ти вже випивала. Я попереджав: в моєму місті ти не маєш…
— Я залишусь тут, буду пити, їсти, буду гуляти.
Катруся зняла широчезний капелюх, відкривши своє бліде лице і глибокі, кольору океану, очі.
— Бог перетворив воду на вино, промовивши: беріть, пийте.
— Годі тобі Біблію перевертати. Ми не вб’ємо ні Волода, ні Урсулуса, — відпускаючи сестру, наполіг Нед.
— Та будь ласка, панькайся… оберігай його… на здоров’я. Коли до смаку сізіфова робота!
З автомобіля послужник ніс багаж Катрусі. Таким реверансом сестра заявила, що готова вступити в боротьбу між вампірами та людьми. Лиш на чийому боці?
«Напрасно вона все це», — подумав Нед потайки.
«Блаженний той, хто вірує», — додала сестра.

Волод вийшов на веранду, недовірливо зміряв поглядом дівчину. Калинові губи промовляли вишукано і сміливо:
— Вітаю, — подавши руку, заговорила молодиця. — Агата, — представилася вона.
Вона тонка й витончена. Насунувши новомодний капелюшок з вуаллю по самісінький ніс, так наче увесь світ тиснув, її руді коси діставали ідеальних сідниць. Вугільного кольору сукенка обтягує стан, а там, де вона закінчується, — червоні лаковані туфлі, що привертають не один погляд. А віку їй ну, може, двадцять.
— Ви син містера Неда? — дівчина зірвала з вазона квітку лаванди, потім другу, невеличкий пучок вплела в косу.
Знову зайшла мовчанка.
— Божевільна ви дівчина. Що ви говорите! — несподівана поява Неда розвіяла загравання цих двох.
— Так-так, не всі ми є тим, чим видаємося, — заговорила Агата.
У Неда надулися моргулі на щоках, брови насупилися. Він не на жарт розгнівався. Містер підійшов, приобнявши панянку:
— Розумієте, хтось у цьому домі гість, а хтось просто корм.
Це було несподівано. Хвилина раптової мовчанки, а тоді дружній регіт. Нед та Волод сміялися щиро, весело, як люди, що мають добрий об’єкт для сміху. Справа в тім, кожен мешканець цієї резиденції намагався з’їсти один одного: хтось буквально, а хтось…
Пересміявшись, містер Нед споважнів:
— Ви і досі збираєтесь мовчати?
— Я не знаю, що сказати, — тихенько почала дівчина.
— О, Боже, ми ж домовилися не ламати комедію, — втрутилася Катруся, з’явившись нізвідки. — Агато, досить набридати моєму братові, пора тобі розкласти мої сукні.
Дівчина подалася до кімнати пані.
— Братику, не тривожся. Неде, ти знаєш, ті, хто зрадив друзів, отримали найвищу міру покарання в останньому колі пекла Данте.
— Хм, — хмикнув Нед. — Ти мислиш примітивно, сестричко. Не розумію, як ти можеш думати, що я…
— Неде, боїшся признатись, що він тобі не подобається. Ти застряг. Точно це, як у десятому: як з цією дівчиною, в яку ти закохався, ти поводишся як…
— Як дитина, знаю.
Волод приголомшений слухав дивну розмову брата і сестри.
«Мені хтось пояснить, що тут відбувається», — запитав подумки себе.
— Ну, колюча ти, — з посмішкою додав Нед. — Колючка, яка чіпляється за старців.
— Колючка, а не ти зачепився і ніяк не можеш відпустити, сам не знаючи кого. Знаєте, Володе, — вже вона звернулася до зілляря, — мій братик сотню років шукає те, що забув. Наша матінка розповіла усе про цього чудака — братика мого. Я тоді якраз поїхала до Відня, і з’явилася вона — жінка нізвідки, єдине кохання цього бездаря. Якщо на те вже пішло, то так мене інтригують старці, якщо вони мають таку… таку…
— Гаманець грубий.
— Гроші роблять людей привабливими. Я не питатиму, чому ти не вийшов заміж, Володе. Даруйте. Це буде виглядати неввічливо.
— Неук, — вигукнув брат до сестри. — Заміж? Тю, він чоловік! Я тобі співчуваю — за тілько літ так і граматику не опанувала.
— Залиш своє співчуття при собі, братику. Добре, на цьому і закінчимо.
— Ревнощі. Роками ти тримала це в собі, ти любила мого друга, довіряла йому, а він завжди мріяв зрадити тобі.
— Вони всі мертві, а ми живі.
— Хоч життям це важко назвати, — додав Нед. — Ти тому зв’язалася з найстаршим із Крил. Помститися мені.
Вони бува знову почубилися, як тут у хвіртці з’явився Роман. Катруся, побачивши, протягла руки обійматись зі словами:
— Синку.
Вони міцно обійняли один одного.
— Як я тобі? — спитала жінка.
— Ти, як завжди, незрівнянна. Не правда ж, тато?
— Так-так, справжнє диво, — Нед присів за стіл, чекаючи на свою каву. Волод сів поряд.
В повітрі витає щось незвичне, як близькість грози чи бурі.
— І що ти на це скажеш? — нарешті запитав Нед Волода.
— Тобто? — здивувався зілляр.
— Ваша кава, — перервала їх розмову Агата.
Катруся запалила люльку, видихнула клубок сірого диму і поглядом дала знати Агаті та Роману залишити її з братом наодинці. Волод підвівся і собі, але Недова рука одразу затримала його.
— Чого ти хочеш, любий? — поцікавилася сестра.
— Хочу інформацію про сім’ю Крил.
— От мерзотник, який ти мерзотник. Отже слухай уважно. Старий Крил розшукав свою донечку, хм, та сиділа зі своїм красенем в одному із кафе Львова, — сестра узяла горнятко, надпила кави і продовжила. — Угадайте хто той красень.
Тиша.
— Ох, хлопчики мої нетямущі. Твій гість, Неде.
Волод переглянувся з Недом.
— Не ти, зілляре, твій синочок.
— Хто тобі сказав?
— Один із моїх хлопців. Буде падати дощ. Ти ще ходиш на полювання?
І сестра не помилилася: невдовзі почало накрапати. Нед шмигнув між дерев’я, його вампірський запал одразу повів углиб лісу, а сестра — сорокарічна вампірка з пристрастю до алкоголю і молодої крові — залишилась на веранді з Володом. Зілляр не знав, чого саме хоче від нього ця особа.
— Ви старий лис. Ви одурманили мого невинного братика. Ви не гірше за мене знаєте, він небайдужий до людишків.
— Он як. Не смій говорити зі мною таким тоном.
— Сколихнулася тиха вода. Цікаво…
— Я вас пригадую. Скажу відверто: я обурений вашою поведінкою.
— Мій чоловік та мій брат можливо недолюблюють один одного, але прийде мить, і вони правильно вчинять, не зрадять нас. Чи ти вважаєш, що Нед піде на поталу тим безсилим дрібним смертним? Я чомусь все менше вірю, що у вас чи таких як ти переможе совість ніж страх.
Вампірка випила свою каву.
— Агата! — закричала вона.
Молодиця прибігла на веранду. Катруся підійшла до дівки, розв’язала ремінь на її платті, потім поволі спустила сукенку, оголивши компаньйонку в чому мати народила.
— Погляньте, Володе, це ідеальне тіло. Прикро, як воно собі не належить. Голові не вкладається, як такий прекрасний подарук може враз стати таким жахливим мертвим чимсь. Я не певна, що правильно висловилася. Мушу вас залишити. Це вам, — вампірка дала знак роби з дівкою, що душа прагне. — Приємного вечора.
Волод опустив голову.
— Що? Що таке? Якщо тобі більше до вподоби хлопчики… Знаємо хитрощі, щоб ловити в пастку всяких ідіотів.
Вампірка підхопилася і стрибнула далеко в ліс.
— Прикрийтесь, будь ласка, — попрохав зілляр Агату. — Святий Боже.
Дощ перейшов у зливу. Брат та сестра гнались за прудким зайцем. Тримаючи вже бездиханну тушу, запитала сестра:
— Перш ніж ми почнемо нашу боротьбу, ти певен, що контролювати зілляря тобі під силу? На кону наше існування. Мені соромно, але я не можу інакше.
— Я доведу тобі, що він зробить усе як треба. — Нед дістав з черевика ніж. — Я тільки намагався з’ясувати.
— Не може бути! — скрикнула сестричка, а згодом перегодом пояснила: — Я тобі не ворог, брате.
— Припини. Хочу, щоб ти віддала Володу цей ніж.
— Але… але він тебе вб’є ним. Ми знаємо, що він вб’є тебе, це очевидно як два по два.
— Ось і перевіримо. Будь ласка.
Катруся взяла ніж, поглянула на небо, підняла зазубреним лезом до неба.
— Мені шкода, — додав Нед, — нічого не вдієш. Якщо прийдеться померти, так значить треба. Боян зрозуміло висловився. Ніщо не вічне, сестричко.
— Кх.
— Що ще.
— Я здається зглупила.
— Що ти зробила?
— Я офірувала йому презент. Ну чого… він перебивається, бідолаха. Пошесті, нестатки… Він майже місяць нишпорив по Львову, надіючись влаштуватися. Я довго стояла, дивлячись, як він перебивається. Зілляр був такий молодий, мені бувало його шкода, і я підіслала Володу відданицю. Тоді Одарка програла. А коли це дівча сказало, що вагітне від зілляря, я зрозуміла, що все почнеться по колу років через п’ятнадцять — двадцять.