2

Він стояв, витріщившись у синю квадратну дошку на стіні будівлі, в якій йому вже давно пора було розповісти все, що знає. Закинув каптур своєї накидки на голову так, що здавалося, світ напівчорний, а довкола гуляли сновиди.

Черговий лікар вдивлявся в чоловіка, одягненого геть не по погоді: зрання термометр перетнув позначку двадцять три, на обід синоптики прогнозували понад тридцять, а невідомий уже окошився перед дверима психіатричної у важкому вбранні. Незрозуміло, що власне це — і не плащ, видавалося, подоба вигулькнула з далекого минулого.
Так, це опанча, пригадав лікар, за козацької доби так називали цей одяг.

Волод тупцював туди-назад, придумуючи, що акурат має вчудити, аби його пропустили до Бояна. «Можливо, я його родич» — таке одразу відкинув. Зілляр та й на родича загалом не схожий. А як з’явиться справжній? Ще версії три чи дві мелькнули в свідомості. Нарешті увійшов у будівлю під номером 95.
— Добрий день, — спершу привітався це було б очевидно, гадав він, і до того ж ввічливо, а він хотів показатись вельми культурною людиною. — Я… у мене є друг… — Волод скинув капюшон з голови. — І я його вб’ю.

— Присядьте, будь ласка, — намагався проаналізувати лікар поведінку незнайомця, який з немаленькою імовірністю тут і залишиться. Багатенько ознак вказувало: його посмикування і погладжування накидки на коліні.
Волод продовжив:
— Розумієте, мій знайомий…

«О, уже знайомий», — розмірковував лікар, уважно слухаючи.

— …вампір.

— Попереджаю, пане…

— Волод. Кличте мене Волод.

— Попереджаю, Володе: якщо ви таким способом намірені дістати психоделіки, то це не пройде. Ми не даємо ліки усім, кому закортить. Хм! У нас таких ціла армада: депутати, міністри, академіки, королі, і один принц був, чи то уельський… ачей Ланістерів, а ще Йотун. Одін схоже не приходив і віщунів парочка знайдеться.

— Я не божевільний.

— Звісно, — вся поведінка чергового, його ставлення мовби стверджували «це його пацієнт». — Ми ніколи не ставимо діагнози з порога. Не божевільний, — погодився молодик у білому халаті, але рука вже тягнулася до кнопки виклику санітарів.

— Послухайте, буде битва. Кровопивці проти людей. Проти нас, — Волод підтягнув рукава до ліктів, відкривши сліди від порізів.

— Ці шрами — це ви самі? — цікавився лікар, вдивляючись у розгубленого, ледь зарослого триденною щетиною хлопа.

— А це, — поглянув Волод на свою руку, — ні, — прикрив хутко. — Це ще з дитинства, не слухався я.

Лікар розглядав шрам, який визирав з-під рукава. Він був свіжий, недавній, як його канапка, яку мав з’їсти до приходу цього дивака.
— Вдарився ненароком, — пояснив Волод. — Я так втомився. Сильно втомився. І та стара все сниться, достала вона мене вже. Розумієте, мій син мучиться в підвалі у вампіра. Якщо Дара візьме контроль над сином… Що буде потім? Вона напала на мене.

— Напала? Хто напав на вас, коли?

— Моя прародичка. Я продовжив боротися. Зрештою, вона заблокувала мою лівицю, і їй вдалося схопити мене за біцепс. Я мав вирватися, але тут Дара відкрилася, тож я з усієї сили, на яку був здатен, зацідив правим кулаком їй у живіт. Важко видихнувши, вона скрутилася, як равлик у своїй хатці, але руку мою стиснула ще сильніше.

Правиця чергового лікаря дотягнулася до кнопки виклику санітарів. Волода повели у палату.

…— Битву зі звіром-стерв’ятником ти програєш, — при цих словах Бояна Волод взяв білий халат, що лежав побіч фотеля, простягнув його до «молодого лікаря» з жалісною міною: — Дайте мені шанс.

— От бачиш, як просить! — весело мовив віщун.

«Молодий лікар» одразу відчув себе ніяково: жодна книга, яку йому прийшлося штудіювати днями і ночами, не відкривала феномен братового бачення.
— Гаразд, — здався лікар, — десять хвилин. — Йому аж тоскно стало на думці, що доведеться ще раз просити вампіра забрати розум у брата.

«Молодий лікар» вийшов на двір.
Було свіжо, сонце ще не встигло прогріти повітря і росу спити не встигло, довкола все іскрилося: небо чисте, блакитне до щему в очах. Лікар раптом відчув себе дитиною — маленькою, беззахисною.
«О… чорт! Думав, ви жартуєте, — здвигнувши плечима, мигнуло в голові. —  Гірше вже не буде, правда». Задихнувся він від внутрішніх сліз від розуміння, що скоро нічого не стане.
Довго так стояв чи недовго — не міг би сказати, бо зненацька залунало тупотіння та хекання, і за рогом з’явився якийсь старець, а за ним і містер Нед. Вампір, як завжди, ступав легко і навально, від його постаті віяло силою, його коліна так запопадливо цілилися, наче пробивали невидимий бар’єр минулого та сьогодення.

— Чого смієшся? — спитав підозріло «молодий лікар».

— Та так… Дуже ж бо веселий час.

— Ну якщо ви так кажете, то… — лікар зробив крок уперед до вампіра. — Ну, мене звати Андрій, — подав руку. Коли пройшов зляк від усього цього, від розуміння, що в світі є віщуни, вампіри, він не знав, а може, прийняв, що він безсилий перед Недом і подібними йому, то вже й нічого боятися. Очікування смерті перебороло життя тут і зараз.

— Так, то ж ми взнали, що Боян сильніший, ніж ми вважали, — почав вампір.

— Я не зовсім очікував, що твої чари подіють на мого братика — продовжив Андрій. — Спочатку ми подумали, усе це на краще: Боян почав з легкого марення про повнолуння, а потім пішли лавиною спогади. Він чекав сьогодні на Волода і ще напророчив, що ви, містере, з’явитеся саме в цей час і розкажете мені деяку історію.

— Історію? 

— Боже мій. Він уб’є вас. Волод уб’є, він це зуміє зробити.

Миготіння синіх маячків на швидкій відволікло чоловіків від розмови. Безсумнівно, вони розмовляли уже як старі друзі.
— Так, нічний мертвий жителю, думаю, Урсулус уже зустрівся з Дарою.

— А? — коротке здивування вистрибнуло з уст Неда.

— Мій брат усе пояснив. Вона має йому розповісти, як перетворити таких, як ти, в живих істот.

— Що???