Розділ 3 Пробудження – 1

Сон. Спершу ти натягуєш коцик на голову, лишаючи невеличкий отвір, щоб висунути ніс, аби не задихнутися від нестачі повітря, потім перевертаєшся на правий бік, згодом на лівий, а коли й це не допомогло — проклинаєш свій розум, що він не пускає сон. Далі все далі — ніч поступається дню, а ти і так не зімкнув ока. А коли не витримують нерви, заганяєшся в кутик кімнати, і все по-новому прокручується, але цього разу символи поволі зникають, лишаються відчуття холодної руки, і від цього так стає спекотно, що липневе сонце не зрівняється, і контроль пропадає — ти вже не можеш стриматися.

Волод саме зараз відчув, що лиш біль приведе його до тями, і поверне до правильного порядку світобудови: він захисник, і його робота — чимбільше знищити таких, як Нед.

Вампір почув гучний удар з кімнати зілляря, вистрибнув за вікно, опустився нижче до вікна Волода, тримаючись так, щоб зілляр цього не взнав. Вампір лише хотів упевнитися, що все в порядку. На перший погляд, нічого не сталось, але завіса спала. Неду здавалось, що він злякався — і від того, що міг почути думки Волода, але дужче — від того, що саме відчув: страх? Чи це його страх? А може, зілляря? Але ні, такого не може бути. Волод не боявся. Він прокручував версії, як уб’є його.

Отрута. Куля. Лезо ножа. Він смакував, як побачить лице того зарозумілого білявчика. Як у неочікувану мить просто штрикне його.

Далі подумував, що зробити з Левком: він і не людина, і не зовсім вампір — чи він має право жити? Мимолітна батьківська турбота здулась, як повітря з бальона*. І почала вибудовуватися правильна версія майбутнього: коли з’явиться на світ Урсулус, він має його контролювати.

«Лезо», — все згадував Нед уже в своїй кімнаті. Лезо ножа — гостре, блискуче. Таким вб’є його Волод. Це добре знав Нед. Саме це показав Боян у своїх видіннях.

Крайнебо лиш скидало печать ночі, а зілляр уже тягнув воду з криниці. Як там співалося:

«У неділю рано зілля копала, 

В понеділок — переполоскала, 

Як прийшов вівторок — зілля ізварила, 

У середу рано Гриця отруїла.»

Волод не зовсім чарівниця, а той холоднокровний — не Грицько, але версія отруєння доволі здалася амбітною для зілляря, тож… як казала тітка: знання — наше все.

Понеділок — зілляр не буде полоскати зілля, але переглянути старі записки своєї тітки було б добре. Пошта з пересилкою, як з’ясується, справиться на ура. Уже у вівторок уважно вчитувався у записки. Але це аж у вівторок, а за ці два дні ой як багато зміниться. Ще прибавиться злості, жаги та наполегливості у пошуку ахіллесової п’яти в Неда.

А зараз, у недільній ранковій тиші, вампір задумався над вечерею, що мала відбутись саме сьогодні. Сидячи на кухні, дивлячись на свого сина, все пригадував, що останні гості, які побували в цьому домі, були ще за життя матері Романа.

— Що сучасна молодь полюбляє їсти? — запитав він сина.

— Сучасна, ти питаєш, стариня, батьку? Я вчу дітей, а не їм з ними. Не ліпше запитати трішки молодшого за мене?

— Він сидить у кімнаті, все малюючи ті свої кривулі.

«Я хвилююсь сильніше, ніж у перший день у першому класі, а чого ти вирішив, що маєш сподобатись якимось там дівулям», — то лиш розумування вампіра.

Присмерк. Вони прийшли вчасно. Одна — в легкій сукенці з узорами квіточок, заколотим волоссям і ледь помітною помадою на губах; друга — та, що Анна, — в шортах і футболці, з короткою стрижкою і впевненим поглядом. Здавалось, що вона здогадується, що входить у лігво звіра, і готова ще його спровокувати. Саме в’язка білих лілій, простягнутих у бік господаря, як якесь нагадування для вампіра.

Волод перехопив квіти, ніби це він мав їх узяти, але дивився на Неда. Через якийсь невинний букет вампір неабияк схарапудився.

Вечеря довершувалася спокійно, подекуди приємно. Нед замовив їжу з доставленням додому, з льоху приніс пляшку вина. Через деякий час Волод пішов на кухню дорізати фруктів на тарілку. Запах крові і крапля, яка впала на стіл, — вампір одразу відчув. Він підвівся з-за столу, перепросив панянок, залишивши дівчат з Романом, подався на кухню.

Нед простягнув хустинку. Волод поглянув на холоднокровного, ні, він чомусь не міг його так назвати.

— Чого ти так поводишся, ніби не знаєш, що я тебе вб’ю? — спитав, узявши хустинку й затиснувши розрізаний палець.

— Та скільки того життя.

«Так скільки того життя? — чомусь це єдине вигулькнуло з уст вампіра.»

— Вічність.

Забравши закривавлену хустинку й ховаючи її в кишеню штанів, вампір уже при виході додав: — Вічність — це не життя, це прокляття.

По вечері Волод повів дівчат додому, а Нед вигулькнув у ліс — йому хотілось їсти, вполювати зайця чи щось значніше. Вампір пропадав довго, а коли повернувся — по лікті в крові. Роман, уздрівши батька, дещо здивувався й уже хотів запитати, але Нед спитав перший: 

— Він уже повернувся? 

— Що?

Нед махнув рукою й почовгав по сходах нагору до своєї кімнати. Волод почув важкі кроки на сходах, причинив двері. 

— Це я… — затягнув Нед, дивлячись на свої скривавлені долоні. — Володе, я не хотів… я не… так я ж такий холоднокровний, і це не риса мого характеру, — додав він і почав підніматися сходинкою до свого покою.

П’яний він був. З діжки пророцтв безпам’ятно напився.

Волод не вірив уже своїм очам. Знову загнався в кут кімнати перед тими занавісками, щільно затуливши вікно. Те, що боролося всередині нього, він не признавав. Він не хотів зрадити свій рід. Клятвопорушником. Поганцем. Зрадником. Він ніколи не стане ним — він це знав. Знав? Думав, що знав. Хотів знати.

Одну мить усе зникло. Настала тиша. Сон. І сновидіння зникли. Це нічого не являлось рятівним колесом для його підсвідомості. Ілюзія. Саме ілюзія на мить дала йому відпочинок, і знову все повернулось — сильніше, реальніше.

І Одарка снилась. Це не наяву, це справді сон, так? Бо очі в Волода закриті, і чулося легке похропування. То чому вона сниться знову? Тепер лише показує на озеро, і Волод іде туди. У воді — але там не вода, а багряне желе, а в ньому по поверхні, як вишеньки, розкидані тіла. Ні, не людей — правильніше вже не людей, а убивць, перелюбників, хижих потвор з довгими нігтями й гострими зубами.