5

Відень, наші дні…

— Пташечка нашептала мені, що твій «гість» у пивниці продовжує одужувати. Добре поснідав вранці, і це вражає.

— Так і є, — погодився Нед. — Так і є. Здається, його життю більше нічого не загрожує.

— Схоже на те. Але просто… ця жахлива послідовність подій, до яких усі ви причетні. Мені так прикро. Я сподівалася, що ти отримаєш хоч якісь вказівки від віщуна.

— Вони не варті нічого, — промовив Нед. — Я не певен, чи вони мають хоч якусь цінність.

— Тоді навіщо… Ох.

Вампір вивчав свою сестру під новим кутом. Її обличчя досі не виражало нічого, а от права рука смикала й розгладжувала оббивку дивана. Тоді, ніби злякавшись промовистості власних жестів, жінка облишила диван. Вона, очевидно, була «людиною», яка вже відповіла собі на запитання і хотіла б зберегти його в таємниці.

— Так, я намагався виграти трохи часу. Ти знала про сім’ю Волода, конкретно про Одарку?

Вона кивнула.

— Я не гніваюся на Романа, що він розповів тобі. Він завжди був твоїм улюбленцем і не міг стриматися, щоб не догодити тобі. Маю поцікавитися, скільки він тобі розповів, бо від цього залежить і твоя безпека, і мій спокій. Існують речі, про які я підозрюю, але озвучити їх ще не встиг.

— Складно оцінити, що він міг приховати від мене, але зазвичай він повідомляє практично все. І… — вона на мить змовкла, — …твої власні сумніви щодо зілляря. Твої почуття.

Нед вже хотів підхопитися і добряче зацідити сестрі. Він знав: вона слабша за нього і його не вб’є, а вбивши його, приведе себе до загибелі — це їхнє прокляття і подібних їм.

— Дякую, — сказав він, сьорбаючи вино. — Мені легше говорити, коли я знаю, що тобі відомо. Зараз розкажу все, що трапилося від приїзду Волода в мій дім і до цієї миті.

Так він і зробив. Поки говорив, вона час від часу всміхалася, але не переривала. Коли Нед закінчив, вона запитала:

— Ти гадав, що я відіслала посланця до тебе?

— Я підозрював, що це можливо, — відповів він, але почувши це запитання, одразу засумнівався. Нед зрозумів усе.

З уст сестри прозвучали його власні думки:

— Хтось виманив тебе з маєтку аж сюди. Хтось, хто добре тебе знає.

І тут мала б шкіра в обох вкритися сиротами, якби вони могли відчувати хоч щось.

— Гадаєш, він піде шляхом старої? — випивши склянку червоного (крові), зацікавилася сестра.

— Я б радше хотів дати йому вибір — чи показати йому, що вибір існує… якщо він існує.

— Гадаю, так ти зробиш йому ведмежу послугу. Він же не дітвак.

— Ні, але ми хочемо вижити. Якщо Урсулус стане на бік людей, на бік батька…

— Контролюй Волода. З сім’єю Крил я поговорю, думаю, вони погодяться на тимчасове перемир’я. Мої шпіони доложили, що первісні вже у Львові, тож чому б мені не податися з тобою до Холодного саду?

Нед підвівся, подумав, присів знов, розкинув мізками уже вдруге.

— Саме наляканий звір — найнебезпечніший. Твоє прибуття дасть сигнал не до перемир’я?

Слова сестри змусили Неда нашвидкуруч повертатися до маєтку.

Поки Нед прямував до Львова, у Холодному саду години лилися повільно. Обіцяна рибалка відсунулася на більш сприятливий день, так пояснив Роман.

Сонце пекло як ніколи, маленька Меді сховалася під старим столітнім горіхом поряд із професором. Листя горіха щільно захищало від обіймів розпаленої зорі.

Володу подобалася спека. Сам не знаючи чому, він вважав саме це тепло своєю стихією — годинами міг поратися в землі навіть при тридцяти градусах. Таке вподобання з’явилося завдяки тітці. Він не знав, чи це любов до землі, чи муштра маминої сестри. Насправді йому добряче перепадало, коли він неправильно обробляв чи підрізав деякі рослини. Тітка навчала, що недбало виконана робота може убити — і це не були просто слова, бо деякі з її рослин у квітнику, неправильно зібрані чи висушені, могли буквально убити людину.

«Знання — це сила, — все товкла вона, — а в руках таких, як у тебе, може перейти в смертельну». Оглядаючи цю всю покинуту напризволяще землю навколо дому, зіллярю хотілося волати від болю.

Роман, поправивши на носі окуляри й заклавши закладку у книжку, де закінчив читання, поглянув на людину, що з запалом видирала засохлі бур’яни:

— Цей город не приживеться. Нема чого мучити і себе, і землю. Тут навіть бадилля не хоче добре рости. Мертва земля.

Мертва земля… Стільки часу зілляр тут, а не звертав уваги, що і справді рослинність навколо дому мала ганебний стан. Трава пожовкла — чи то від сонця, чи спалена якимись хімікатами. Але син господаря запевняв, що це ще від давніх богів, старих пророків і що там ще.

— Все так і є, пане, з тих часів, коли Нед ще був людиною, — іронічно додав Роман, — не дасте ви ради цьому городу.

Зілляр наслухався професора, але знав своє — земля потребує турботи. Набравши води з криниці, він добряче пролив ґрунт.

 Пізнього пообіддя Волод убрався в чисту сорочку й вирушив углиб села. Захотілося йому в когось із сільських купити кілька рослин, розсадин. Він справді думав, що зможе відновити город навколо дому.

Містер Нед перебував у Львові — спекотний день затримав його там до заходу сонця.

…Львів.

— Усе, що треба знати про Волода, в доповіді, — кинув теку перед Недом найстарший із Крил.

Його молодша сестра та брат саме зайшли в кімнату, перервавши розмову Неда зі старшим із первісних.

— Я такий щасливий, що ви прийшли, я відчуваю себе особливим, — почав Нед.

— Краще не придумати, — хмикнув молодший.

— Я… мені не хотілося, не беріть все близько до серця… не відаю, в що вірити — в мирову з вами чи в те, що ви не хочете привласнити собі Урсулуса.

— Серйозно! На рахунок Волода — ми його не чіпаємо, поки він не створить… — недоговоривши, погоджувала найменша з сім’ї Крил.

— Ви хочете, щоб я підтримував його фантазію порятунку світу? — Нед вдивлявся, як свавільно поводяться його незвані гості.