4

Страх має великі очі. 

*** 

Зрання містер Нед відправився у поїздку до Відня — у всякому разі так запевнив Волода Роман. Він не пояснив, чому саме зараз господар дому так вирішив, але й не наполягав, щоб зілляр покинув резиденцію. 

Приготувавши сніданок — звичайні грінки з білого хліба, підсмажені на пательні, з малиновим джемом, — Роман сів за стіл. Волод ласо позирав на конфітуру*, аж слинка текла на бороду. Ледь не збігла кава з джезви. Роман хутко налив у білосніжну філіжанку й кивком запитав, чому друг батька так соромиться снідати. 

Хапнувши ковток гіркої кави, закинувши на плече свій надійний, як швейцарський годинник, портфель, професор рушив до виходу, лишивши Волода самого на господарстві. 

Роман пішов — і це частково задовольнило цікавість зілляра. Доки перебував власник маєтку, як би сильно не хотілося розглянути цей будинок, Волод не смів, а зараз мав чимало часу, щоб обдивитися увсебіч. Його стиль та розміри викликали захват у гостя, однак горішній поверх цієї будівлі, який тягнувся над його кімнатою, видався значно похмурішим. Він причинив двері. Це велика кімната, наповнена важким пропиленим повітрям. Намацавши вимикач, Волод увімкнув світло. Не треба кликати провидця — одразу зрозуміло: це спальня Неда.  Ліжко господаря таке ж велике, як у гостя, здавалося, зроблене одним майстром. Стіни темні, ніби хтось навмисне вилив на них цебер* мазуту. Підійшовши ближче до стіни, він торкнувся чорних плям — рука вкрилась сажею. Будинок горів — це єдине пояснення. 

Його очі повели до креденса* — добре пошкодженого вогнем, здавалося, зробленого того ж року, що й дім. Переходячи через покій*, саме ця частина інтер’єру геть не вписувалася у спальню. Провівши рукою по дерев’яній поверхні, Волод відчув подряпини та залишки старого лаку і ґару*. Нажавши на вузьку ледь помітну деталь схованки, відчинилася одна з шухляд. Хутко однією рукою дістав дерев’яну скриньку — доволі важку, пропилену півстолітнім пилом. Здмухнувши пил, той почав витанцьовувати свої піруети в повітрі. Волода аж у носі закрутило, пчихнув раз, а потім ще двічі. 

Він врешті відчинив коробку: там лежали інструменти для різьблення по дереву. І тут він осягнув — усі ці меблі зроблені Недом. Здавалося, після пожежі власник дому намагався відновити його, привівши до первинного ладу. В іншій шухляді копичилися фотографії. На одній зі знімків на звороті виднівся підпис, датований 1960-им роком; усі інші були новіші — приблизно до кінця сімдесятих. Тут уже Роман красувався геть дорослим парубком. 

Його нишпорення по горищі перервав крик, що долинав знизу. Левко прийшов до тями, і здавалося, що його перетворення припинилось — смолиста кров перестала литися з його очей. 

Волод спершу не хотів спускатися: можливо, боявся, а можливо, цілком розсудливо розмірковував — у разі вивільнення з ланцюгів рук та ніг їхнього в’язня він один ніяк не дасть йому ради. Чи то цікавість, чи то батьківський інстинкт, який нізвідки взявся, хвилину наважувався, і прочинив двері, зробивши крок однією сходинкою вниз.
Левко сам почав: 

— Що відбувається? Хто ви? 

Волод дивився на молодого хлопця. «Та він же геть дитина», — думав він. «Моя дитина», — боявся додати. Він так подібний на свою матір, лиш очі дістались від батька — ті ж голубі й погляд такий же. 

— Допоможи мені, будь ласка. Котрий день я вже тут. Я хочу їсти. 

Зілляр побіг на кухню, відчинив холодильник, узяв пляшку молока та скибку хліба. Вовченя й собі запищало — воно також голодне. Наливши тваринці молока в миску, він поніс Левку. Хлопець вхопив скибку хліба й одразу почав цьмакати* молоко. 

Волод поглянув на дитину й злякався від думки: «Маленьке вовченя більше має свободи, ніж син». Від такого міркування утік на подвір’я, важко дихаючи, вдивляючись у ліс. Нарешті заспокоївся, узяв відро, нахилився над криницею, дотягнув журавлем* води та поніс до Левка. 

— Що ти задумав? — викрикнув хлопець. 

— Не бійся. Вмийся. 

— Як ти це собі уявляєш? 

Це логічне запитання, погодився Волод. 

— Ти ж не накинешся на мене? — несміло перепитав він. 

Підійшов, вивільнив одну руку з ланцюгів, зняв брудну футболку на хлопцеві, потім закував руку, і звільнив другу, щоб зняти повністю одежину. Намочивши футболку в воді, він спершу протер лице, потім руки. 

— Пробач, — вимовив, розуміючи, що хлопцю боляче від його доторку. Вода забрала чорну кров і заодно рани. 

Чистий одяг він узяв з однієї із шаф Неда, що на першому поверсі, — лляну сорочку. Одягнувши сорочку, зілляр не знав, як запитати. Хвалити Бога, Левко заговорив знову: 

— Подзвоніть моїй матері. Вона напевне місця собі не знаходить. 

Волод вагався. Довго вагався, а потім дістав свій телефон, набрав номер, який надав Левко. 

— Алло, — стишено звучав голос. — Алло. 

Зілляр усе мовчки гадав, чи вона його впізнає, якщо почує. Натомість хлопець викрикнув: 

— Мамо! 

Серце Волода закам’яніло в очікуванні. 

— Мамо, — повторив Левко, зробивши невелику паузу. — Я за кордоном, у поїздці від інституту, тож не хвилюйся. Трішки поганий зв’язок, якщо з’явиться кращий, то наберу знову. 

Він роз’єднав дзвінок, поглянувши на Левка. Той пояснив: 

— Якщо я їй зашкоджу… Якщо втечу звідси… Ти бачив, що я можу. 

Волод лиш кивнув. 

— Твоя матір де вона… тобто де твій рідний дім? 

— Не у Львові, — далі нічого не хотілось казати Левку. Вони не довіряли один одному. 

— А батько? 

— Покинув. Краще б помер. А може, той кретин і того — наркоші довго не живуть, тож… 

Волод подав напитися ще відвару з трав, і хлопчина поволі став засинати. Підіймаючись по сходах, оглянувся: «А що ти хотів? Сам винен», — впевнив він себе. 

Вовки, які здавалось, підкрадаються вчора до маєтку Неда насправді лише були бродячими собаками. Вночі він сплутав їх, а зараз вони знову повернулись. Волод зрозумів, що Роман інколи підгодовує їх, тож чотирилапі пробралися до двору. Діставши з холодильника миску з залишками їжі, яку саме син господаря дому лишав на такий випадок, виніс він на подвір’я за паркан. Висипаючи, одна з собак накинулась на Волода через проламані штахети, писклявий вовчий голос налякав, і собака втекла, підібгавши хвіст.