3

Туг-туг, туг-туг — це не голос потяга з Відня до Львова, це серце так калатає в Бояна.

— Якщо усе задумано Великим Архітектором, то ти хто — його слуга?

Перед тим як почути відповідь віщуна, напівпошепки допитувався вампір, аж тут Боян упав на коліна, тримаючи руку Неда, схлипуючи. Його плач намагався скрити скрипаль — скрипка все щемливо гралася з вітром.

— Ні, я лише лазівка, — протираючи очі, силувався пояснити велетень.

Нед прихилився, присів поряд, обтер лице віщуну. Він пам’ятав, що має зробити згодом, пам’ятав свою обіцянку, дану молодому лікарю: коли відкриє свої думки той нещасний, то вампір дозволить йому все забути.

Розум у Бояна був сплутаний, здавався нелінійним, стрибав по різних проміжках часу. Нед ніби гуляв стежками в його голові. Саме ця стежка вела до Янівського цвинтаря. Тут він спостерігав, як на лавці біля свіжонасипаної могили сидить Левко, а біля нього Меді — біла стара вовчиця, безхвоста, з однією ногою в протезі. Металева лапа оперлася на коліно хлопця. Згодом прийшов Роман.

Ох, усміхнувся Нед. Так йому здавалося, що він може сміятися в цій подорожі думками віщуна. І цей усміх він відчув, як згодом і всі інші почуття, які притаманні Бояну.  «Ой, ти ще той дримбайло*», — думав Нед. І Роман справді був геть старий, виснажений, здавалося, йому важко давалось пережити втрату батька. «Не плач, — намагався вигукнути вампір, — досить рюмсати, хлопче». Але його ніхто не почує. Він лише на Високому Замку тримає за руку віщуна і все-таки мандрує майбутнім у закутках його розуму.

Роман присів поряд з Левком. Левко перший заговорив:

— Батько заповів, щоб його поховали поряд з його найкращим другом.

Нед роззирнувся, все думаючи: з яким другом? Поглянув на могилу — то його могила, поряд з могилою Анни. «Та який я йому кумпель*? Хто б хотів матись з травником?» — не встиг подумати вампір, як почув слова Романа:

— Нед любив цих двох більше за життя — мою маму і твого тата.

Левко розсміявся, а Нед усе думав: «Ви що, здуріли? Яка любов, здумали дерти лаха* з мене? Тьху, та хто захоче з ним зв’язуватися?»

Це добре, що вампіра закинуло в інший час та відкрило інші ворота Боянового розуму. Тут уже він побачив Волода на лікарняному ліжку — знесиленого і старого. Ну, як старого — через дев’ять років відтоді, як вони стояли на горі. Волод важко кашляв. У постелі сиділи Роман та Левко. Хворий марив, розмовляючи з повітрям. Узявши за руку Неда, він востаннє вдихнув, вдивляючись своїми голубими очима… Десь уже бачив цей погляд Нед. Але пророцтво потягнуло його в інший вимір.

Тепер він на своєму подвір’ї, хоча воно вже чуже. Новий власник задоволено попивав на веранді каву. Нед приглянувся — це той злісний Пацюк, з довгим шнобелем* ту красу ні з чим не сплутаєш.

Нед помчав у ліс — хтось шмигнув перед його очима, і він подався за незнаною тінню, пробирався серед сірих бетонних стін, його знову затягнуло у високі конструкції. Кинувши поглядом навсібіч — усе бетон: і під ногами, і над головою. Попереду мелькнув Левко. Нед покликав його, потім гукнув, кричав, верещав, звав — Урсулосом. Хлопчина лише біг вперед. Знову ще одна з ліній його мандрів, яка привела до Ратуші. На даху будівлі сиділи Левко та дівчина. Вампір не бачив її обличчя, лише чув їхні голоси. Вона просила, благала, щоб Урсулос перетворив її.

Від Левка в цю мить уже мало що лишилось. Його рухи, його голос — це найстрашніше, що бачив Нед. Він — Урсулос. Наступні діяння тих двох розривало всі грані можливого. Хлопець прикусив своє зап’ястя — те саме зробила дівчина. Кров із її вен стікала по даху униз у дощову лійку аж до самої землі. Дівчина слабшала. Левко лише перепитав її, чи справді вона цього хоче, пояснюючи, що це буде нестерпно боляче, усі чуття повернуться одночасно за всі роки, які та була вампіркою. Згодом додав:

— Ти маєш розуміти, що ти з древніх? Тисячолітній біль, страх, сором — усе й одразу захопить твоє серце.

Дівчина лише кивнула, вибачаючись, що так підступно вкралась у його життя, вдаючи подругу ще з інститутських років.

Левко вимазав палець у своїй крові та на її долоні намалював дві кривулі, які нагадували два стебла, обвиті одне в одне, згодом дозволив їй напитися востаннє його крові.

Під ранок, на світанку… Такого ранку первісна за століття не бачила. Вона протягнула руки до сонця, як немовля до матері. Воно не пекло — лагідно огрівало. Дівчина востаннє усміхнулась, і її плаття розвіялось у вітрі. Вона кружляла в повітрі.

…Під осонням несло гіркою кавою і рум’янком.

Нед підбіг під двері ратуші за хлопчиною, той його не бачив це лише ще одна із ліній майбутнього що пророчить віщун. Тіло вампірки все ще було тепле, але вона вже не дихала. Левко підняв дівчину, закинув на плече і пішов у бік західних вуличок, проходячи між будинками до того потрощеного після не однієї битви «Роллс-Ройса».

   Виринуло Неда в реальність, у сьогодення, на Високий Замок — усе та ж скрипка. Здавалося, вона не зупинялась ні на секунду, немов омана водила по закутках свідомості Бояна. Нед підхопився, випрямився та наказав це зробити віщуну, тримаючи його руку. Він поглянув йому в очі й навіяв усе те, що обіцяв його брату.

Вампір не пішов до кав’ярні, де сумлінно чекав на нього Волод з лікарем. До приміщення лише зайшов Боян. Віщун здавався дещо тривожним, але, угледівши свого брата, той підбіг до нього, обійняв, попрохавши, щоб вони повертались додому. У випадку Бояна дім — це значило в палату, на його вже рідне лікарняне ліжко.

Коли зілляр спитав, де Нед, Боян не розумів, про що питає незнайомець. Він почав хвилюватися та благати брата, щоб вони йшли уже звідси. Молодий лікар заспокійливо кивнув. Боян вхопився за руку брата, і вони, як у дитинстві, рушили крок у крок до виходу.

Волода заціпило у невіданні. До кав’ярні увійшов хлопець, вигукуючи:

— До Холодного саду таксі хто замовляв?

Волод вертався до резиденції, опершись на поруччя дверцят автомобіля, вдивляючись, як повз них проїжджають машини з увімкненими фарами, злегка дражнячи його очі. Приїхавши в зазначене місце, водій швиденько попрощався і покинув резиденцію.