2

Волод розглядався по сторонах. Йому ще треба було подолати чимало сходинок, щоб дістатися найвищої точки міста. По дорозі він зустрів художників із мольбертами, які спускалися з Високого Замку. Вони на сьогодні зробили останній мазок пензлем, додавши жовтогарячого в перехід до багряного відтінку — розфарбувавши на своїх полотнах захід сонця.

Він повільно підіймався, вагаючись, чи не помилився: можливо, зустріч Неда з віщуном зовсім не тут, а десь унизу — у затишній кав’ярні чи ресторані, а може, на лавці біля підніжжя. Але все ж продовжував іти.

На ратуші годинник видав десять гучних ударів. Волод хотів прийти раніше за вампіра. Сонце вже заховалося за горизонт, лише вдалині на небесному тлі ледь помітно тримався помаранчевий, майже вогняний мазок.

Зілляр видихнув, вдивляючись у місто, що розляглося в далечінь: дахи будинків, церкви, трамваї зі шумом вечірніх вулиць. А неподалік вловлювало його вухо плач скрипки в руках скрипаля.

Віщун стояв перед очима старця-скрипаля. Мелодія скрипки поглинала не лише душу, а й увесь світ довкола, пронизуючи наскрізь каво-молочні фасади будівель. Ліхтарі простягали свої погляди вгору, огортаючи теплим жовтим світлом даючи мурам змогу розкрити свою велич.

Боян переступив калюжу, в якій, як із задзеркалля вдивлявся старий Львів. Він нахилився і своїми дебелими руками змусив воду сколихнутися — ніби хотів ухопитися за це місто чи, може, захистити його. Перший крок на гору.

Він піднімався сходинка за сходинкою, а скрипка все не припиняла звучати. Боян підтанцьовував, наче востаннє. Він ніколи ще не відчував такого одночасного неспокою й захвату. Скрипка прискорила свій ритм — і він, перескочивши через одну сходинку, зупинився, поглянув на місто: таке спокійне, готове розкрити своє минуле, але надійно ховаючи проблиски майбутнього.

Молодий лікар ішов за братом, тримаючись крок у крок. Він не одразу помітив Неда. Вампір заховався у темряві, тримаючись на відстані.

Коли віщун зрозумів, що є ще одна пара очей, він розсміявся, хоча більше йому хотілось впустити сльозу.

— Усі дороги ведуть сюди, — тихенько пробурмотів він до себе.

Ні Волод, ні ще двоє слухачів не зрозуміли Бояна. Він усе чекав на появу вампіра. Нед наблизився до них, Боян зробив глибокий уклін — сайкейрей. Спочатку ніхто не розумів, кому саме адресований цей жест віщуна і головне — чому: це вияв глибокої пошани, подяки чи вибачення? Волод перехопив погляд віщуна в бік вампіра. Уся ця галантність віяла в сторону кровопивці — мерзенного поріддя, викинутого з лона Землі з крові та праху першої блудниці.

— Що це має значити? — Волод намагався хоч якось розкласти це в голові, але нічого не вкладалося, лише наростала напруга, ударяючи, як заряд блискавки, під його черепом.

— Знаєш його? — поцікавився Нед у Бояна, тикнувши пальцем на Волода.

— Так, непоганий хлопчина, але з жахливої родини.

— Брате! — втрутився молодий лікар. Він хвилювався за старшого, розуміючи, що той занадто вразливий, а ще більше — що той може втратити контроль над собою.

— Неде, буде війна. Не знаю коли, не знаю з ким, але скоро, — віщун повернувся поглядом до міста.

Волод помітив на шиї віщуна лілію. Чорнило вбито давно, подекуди вже зникало. Боян дістав старий годинник на ланцюжку, простягнув його до Неда. Вампір узяв, не вагаючись, і сховав у кишеню жилетки, затим поправив піджак, вирівнявши й застібнувши на один ґудзик.

— Вовченя? — поцікавився зілляр. — Це ви його прислали?

— Що?! — вигукнув несподівано навіть для себе Боян. — Усе сходиться до єдиного, як показав Великий Архітектор. Смерть уже косу вострить. Що би ви не робили — фінальна битва вже скоро. Останній бій — це все, що лишається. Постає питання: на чиїй стороні будете ви?

Віщун сміявся, захлинався від реготу та власного безумства.

— Не звертайте на мене уваги, це все так… — він задумався, втратив бажання до веселощів, потім різко змінив хід розмови:

— Зілляре, — звернувся, кидаючи посмішку в бік Волода, — тобі не втямки, чому так усе. Ти гадаєш, що судження твоїх пращурів-зіллярів — чи як ви там себе називали: відьмаків, чорнокнижників чи ще бозна-якими епітетами — дають вам силу…

Він зітхнув:

— Ви такі глупі, примітивні простолюдини. У тих своїх легендах вас, може, й бояться, а що ви можете — проклясти?

Волод перезирнувся з Недом, потім із молодим лікарем.

— Я вловлюю твій погляд, — продовжив Боян. — Пора, хлопче, розповісти правду про тебе.

Він переступав з ноги на ногу.

— Люди завжди згадують магію, щоб не видаватися безсилими. Ось хто ти насправді: плюс трішки науки. Ти добре штудіював книги, принесені твоєю тіткою. Знаєш кілька трюків — як закалапуцькати трави, щоб оберегти себе від негараздів, загоїти рани чи що там ще, так ви завжди думали, — Боян видихнув, — це лише трюки, які легко пояснити наукою.

— І це ти теж поясниш? — вгамовуючи невдоволення, показав Волод на вампіра.

— Життя вдатне на сюрпризи, — недооцінюючи запал Волода, мовив віщун.

— О! Та це точно науковий підхід, так, пане просвітнику?

— Прибери свою ґречність. Що ти знаєш про ЛУКУ?

— Що? Ти про того, що зі Святого Письма?

— О ні, хоча й того я читав… У чому сенс життя, мій нетерплячий хлопче?

Волод хотів щось іронічно кинути у відповідь — що на це питання мудреці всього світу шукають відповідь тисячоліттями, — натомість промовчав, лише протер чоло. А от віщун поглянув у бік вампіра. Той без найменшого вагання відповів:

— Життя.

Волод, уже, не стримав сміху: — Так, це так…

— Глибоко, — перепитав Боян.

— Так, саме це трималося у мене на язиці. Ви такий провидець — аж гай шумить.

— Я казав: дурник. Хм… ще дурніший за своїх прародичів. Інколи здається… та не мені тобі давати урок. Ти ще свій урок одержиш сповна.

Волод ухопив віщуна за барки.

— Не старайся. Ти сьогодні мене не вб’єш. Не сьогодні, Володе.