Розділ 2. Перетворення.–1

Боян…

Він дивився на стіни, описані його кров’ю. Кричав.

Його крик заглушував дзвін церков та гамір вулиці. Його ніхто не чув.

Крику не було.

Тиша.

Це лише в його голові. Його ніхто не почує.

1

Минуло три дні, як вони повернулися з цвинтаря. Маленька скляна пляшечка стояла на столі у вітальні. На кухні Нед готував вечерю. Роман якраз мав прийти з роботи, а Волод… Волод сидів у підвалі, споглядаючи хлопця, який спав уже котрий день. Зілляр зробив усе, що знав, аби убезпечити цей дім від нападу первісних. Він давав собі раду, що рано чи пізно, скоріше рано, вони вийдуть на їхній слід, тож у кожному кутку будинку було розкладено глеки зі збіжжям, з прихованим всередині вишитим на білосніжній хустині заклинанням.

— Вечеря! — гукнув Нед. — Ти ще довго там будеш розсиджуватися? Ти ж не квочка, і курчат не виведеш. Гайда їсти, а то все остигне, — зазирнувши в підвал, закликав вампір.

— Що на вечерю? — запитав Волод, заходячи до вітальні.

— Куріпка, а що ще.

Вони сіли до вечері. Роман прийде аж за годину. За цей час Нед пильно приглядався до зілляря.

— Ти не зможеш прочитати мої думки, — накладаючи в тарілку шматок м’яса, вже вкотре намагався донести Волод.

— Це я знаю.

— То чому так зиркаєш? Аж ніяково.

— Ти в мене вдома скільки вже… тиждень, а я так і не знаю, який ти.

Волод розсміявся.

— Не красунчик, то точно, — хмикнув Нед.

— З чого би це? — перепитав Волод.

— Ці твої заговори… вони по всьому тілі.

Зілляр припинив реготати.

— Ти справді ненормальний вампір.

Настала дивна тиша. Згодом Нед запитав:

— Якщо усі мого виду бачать тебе таким, як ти вижив? Ти як маяк посеред людей.

— Та про що ти, в біса, говориш?

— Не лайся, — вампір встав з-за столу. — Не потерплю у своєму домі брудноротих, зрозуміло?

— Вибач. Вибач, але я справді не розумію, про що ти кажеш. Які заговори?

— Ти не знаєш? — долив червоного вина в бокал Нед своєму гостю. — Це що, тільки я це бачу?!

І це ще одна із загадок, яку треба було розгадати цим двом. Це вже лишилось на потім, позаяк у них з’явилась куди цікавіша на цей момент. У дверях стояв посильний — чоловік трішки старший за Неда, років так на десять, а саме з дев’ятнадцятого століття, року 1889-го божого. Візит був жестом ввічливості: посильний передав дитя білого вовка. Зачинивши двері й пройшовши до їдальні, Нед дивився на свого нового названого друга, тримаючи беззахисне цуценя, яке ледь-ледь мурчало.

— Хтось набивається в союзники до нас, — задумливо промовив зілляр.

Вовченя тряслось від холодних рук вампіра. Нед відпустив звірятко, і то миттю побігло до рук Волода. Зілляр узяв його в руки, поглянув на ошийник, на якому була зображена біла лілія.

— Меді.

— Що? — запитав Нед.

— Біла лілія, ще її називають Мадонна, поширений вид лілійних із регіону Середземномор’я. Здається, первісні вирішили не атакувати першими.

Вампір промовчав, розуміючи, що Волод помиляється: це не жест від первісних. Це було нагадування, з якого він роду і чому саме він має тримати своє слово, дане ще взимку 1911-го. Під час непроханого візиту чоловіка з вовченям Волод заглянув у вікно й побачив: коли Нед розмовляв на ґанку з візитером, виходячи з подвір’я, посильний повернувся спиною до вікна, і зілляр запримітив чорну фіалку, набиту на шиї. Не лише вампір приховував символ свого роду, а й Волод. Саме ця квітка — чорна фіалка — вела протягом століть від прадавньої зіллярки, яка створила першого гібрида, до сьогодення.

Коли Нед зачинив двері, Волод пригадав, що хустинка, яку на цвинтарі дав вампір, теж має зображення цієї квітки. Він витяг з-за пазухи хустинку, розгорнув, протер серветкою стакан, зробивши його сухим, і висипав порох з хустинки в стакан. Затим пішов на кухню, приніс сірники.

— Що ти задумав? — поцікавився Нед.

— Порох. Він ще горітиме.

— Ні, не роби цього.

Зілляр узяв на кінчик ножа чорного пороху, підпалив. Одразу спалах. Сильний різкий запах ударив у ніздрі через утворення оксиду сірки та інших газів.

— Ти мені будинок хочеш рознести?

— Ні, вибач, Неде. Цим порохом була вкрита вся могильна плита. Хтось зробив пастку в крипті.

— Гаразд, — Нед засумнівався, але неохоче погодився. — То як мав спрацювати механізм, щоб підпалити? Та й порох міг просто відсиріти під впливом середовища, не знаю… Та будь-що могло статися.

— Ти маєш рацію: його саме розсипали в цей день перед нашим приходом. Тобто хтось знає наші ходи наперед.

— Господь Бог?!

— Не смішно, Неде.

— Віщун.

— О, це вже ближче, — погодився Волод.

— Чого гадати, з’ясуймо це.

Нед вхопився за мобільний і набрав молодого лікаря.

— Боян відколи сказав своє пророцтво, мовчить і ніяк не реагує, — пояснив лікар телефоном. — Не турбуйте більше мого брата, а то я в поліцію поскаржусь, — додав він.

На цих словах лікар роз’єднав дзвінок і більше не брав трубки.

Волод, сидячи за столом, дивився на хустинку: квітка на ній перетворилась з фіолетової на чорну, забруднившись від пороху. Нед забрав із рук хустинку.

— Чого ти носишся з цим шматтям, наче це останній подарунок твоєї нареченої перед тим, як ти її…

— Замкнись! Ти все хочеш споганити! Володе, ти справді… — Нед притих.

Зілляр все ж продовжив:

— Так, я справді думаю: ти, і тобі подібні мають зникнути з лиця Землі. Ви — породження з пекла, нечисть, яка вбиває для утіхи.

— Ти думаєш, я хотів бути таким? Хотів бути вампіром? Жити з думкою, що втрачу усіх, тих кого люблю? Не відчувати своє серце, яке б’ється? Не відчувати усе, що даровано таким, як ти — людям? Я приречений бути один усе своє існування. Думаєш, я не хотів знайти того, хто це зробив зі мною? Ти розповідав, що ти проклятий, Володе. Це не прокляття. Ось це прокляття — жити так, як я, хоч це і життям не назвеш. Саме такі слова ти сказав, увійшовши в цей дім.