4

Стоячи там, біля пошкодженого будинку, Волод вдивлявся в хлопчину, який міг бути його сином. Можливо так, а можливо ні. Він прийняв свою долю. Подумки зілляр стрибнув у той день, коли вперше побачив Одарку: усе прокручувалася та мить, що привела його сюди. А тепер нові імовірності знову змінили його погляд.

Коли поштовх у спину повернув його до реальності, Нед тримав у руках аптечку та показував на його ранену руку.

— Усе добре, не треба, — відмахнувся Волод.

Впертістю вампіра не позаздрити: він стояв на своєму, і нарешті його гість здався. Обробивши рану, вони подалися до підвалу.

«Потрібно щось зробити з цією дірою в стіні», — не встиг подумати зілляр, як бетонна плита затулила світло, яке усе ще ятрило очі хлопчині в ланцюгах.

«А він і не такий вже слабак», — подумав Волод, споглядаючи, як Нед струсив залишки бетону з рук, і закликав:

— Поїхали до Бояна, його якось треба напоумити, не лише нам обом усе це розгрібати. Він там як у санаторії, годі вислуховувати його безглузді пророцтва. Я дещо розвідав про нього: аварія на Левандівці — його рук діло. Він стрибнув під машину, відразу приїхала швидка і повезла на Кульпарківську. У психлікарні його братик — це, до речі, той лікар, що говорив з нами, — опіоїдними отуманив йому розум, — вампір зітхнув. — Тепер він такий, як ми бачили.

— Неде, ти намагаєшся сказати, що Боян навмисне хоче загнати себе в забуття?

— Ще б пак, він благав медичний персонал упродовж кількох днів застосовувати шокову терапію. Видіння... Схоже, це настільки налякало Бояна, що він вирішив покінчити з усім.

Доки Волод з Недом намагались розібратись, хто вони на цей час — вороги чи… — Роман уже під’їхав до бібліотеки університету на Драгоманова. Його зустріла асистентка — молода дівчина років двадцяти п’яти, аспірантка, на ім’я Вікторія.

— Пане професоре, — звернулася дівчина, тримаючи в руках два паперові стаканчики кави, — мій батько запізнюється.

До них підбіг хлопець приблизно того ж віку, що й Вікторія.  

— Привіт, — звернувся він до дівчини, поглядаючи на чоловіка, який відвернувся до будівлі.  

— Добрий день, Романе Остаповичу, — привітався згодом Семен.  

— Можна тебе на секунду, Вікторія? — підморгнувши, дав зрозуміти дівчині, що хоче поговорити наодинці.  

Вони відійшли.  

— Де той ботан? — поцікавився малознайомий.  

— А ти хто ще такий? — відповіла запитанням на запитання дівчина.  

— Я його друг, ми одногрупники, — всміхнувся він як тільки міг.  

Семен — чепурний хлопчина з білосніжно блідою шкірою, його очі кольору моря, погляд штучний. Він вхопив Віку за руку, потягнувши до себе:  

— Не грайся зі мною. Послухай, зараз ти скажеш...  

— У вас усе гаразд? — підійшов Роман.  

Семен чкурнув так швидко, як тільки зміг.  

Професор зі своєю асистенткою увійшли до головного читального залу. Вони присіли за стіл у третьому ряді посередині, де промені сонця крізь скляне склепіння прямо лягали їм на стіл, ріжучи очі. Вікторія, споглядаючи стелю й заспокоюючись після розмови з другом хлопця, якого просто пригостила випивкою в клубі, розглядала стилізовані орнаменти, які подобалися їй ще з дитинства: дерево з дванадцятьма гілками як символ зв’язку між Богом і людьми, зліва від нього — орел, що кидає камінь, з іншого боку — крилатий кінь Пегас і чаша з феніксом та саламандрою. Ці чотири розписи символізували чотири факультети університету.  

Роман дивився вгору, на темного метелика, що ніби випадково сюди залетів.  

— Пробачте за моє запізнення, — пролунав хвильовий голос за спиною професора.  

Чоловік по роках, що й Роман, трохи розгублений і завжди щось упускав із рук: чи то записник, чи свої окуляри підсів до них. Він з Романом знались ще зі студентства – сусіди по кімнаті, ще за сивої бороди — вже й не пригадаєш.  

— Донька розповіла, що тебе цікавлять деякі інкунабули й скрипти, — почав він, дивлячись на Вікторію, яка сходами підіймалася на так званий другий поверх залу до старих тих перших стелажів із книгами. Тут війнуло пролитим минулим, застиглим у стінах — старими книгами, знаннями та секретами, найбільше секретами.  

Новоприбулий продовжив свою розповідь:  

— Нам треба поспішити до мого друга Миколи у відділ рукописів та стародруків. Там є те, що ти шукаєш, або я так хочу думати: згадка про першого створеного гібрида. Це просто легенда, так само як про козаків-характерників — ми про них чули, а фізично довести чи спростувати... ой! — він скривився, розводячи руками.  

Роман повертався до батьківського маєтку вже під вечір. Нед наполягав, щоб син не їхав, але діти такі — неслухняні.  

Увійшовши до передпокою, Роман почув голос батька з підвалу.  

«Вони не повбивали один одного — це вже щось», — подумав він про гостя і свого батька.  

Усі перейшли до вітальні, щоб спокійно обговорити останні події. Син почав:  

— Перший Урсулус помер від кулона, що мав його стримувати. Твоя прародичка Володе зробила його приблизно в 1490-му році, а не від отриманих ран, завданих первісними. Камінь... — він дістав телефон і показав фотографію кулона. — Першою ознакою негативного впливу Каменя є викривлене сприйняття часу. Але коли зникає межа між зараз, учора та завтра, мозок того, на кого діє цей камінь, розривається, вибухає. Людина божеволіє — і це не те, що ми можемо почути на лекції на кафедрі психіатрії, це щось набагато жахливіше. Ми з моїм товаришем знайшли лише одну згадку: там описано, ніби всі хвороби в історії людства скинули в один казан, добряче перемішали, а потім усе це помістили в малесенькі пробірки і щосекунди доливали в воду Урсулусу, який помирав від спраги. Ця суміш — зрадлива.  

«І, можливо, він мав рацію. Можливо, саме цей ефект спрацював сьогодні, коли Левко прийшов до тями.» Принаймні Володу так здалося: перетворення трохи сповільнювалося, несприйняття крові — людської чи вампірської — здавалося, що щось блокує його інстинкти вижити. А втім, удари були сильні й майже точні; якби не це невідоме, що стримало Левка, — світ навколо вже розтанув би для зілляра, і для вампіра.