2

Повертаючись до свого маєтку, Нед імкнув дізнатися, з якого роду його компаньйон. Про зіллярів люди знали добре, і то недавненько: їх називали цілителями, а ще раніше — відьмами — і спалювали на вогнищах.

За вікном коїлося щось дивне, і це відчували всі в домі. Тварини весь час ховалися, але потроху наближалися до новопереродженого. Волод, відхиливши фіранку, ледь утримував погляд у фокусі: звірі з неймовірною швидкістю перебігали від укриття до укриття, уникаючи відкритих місць і тримаючись ближче до кущів чи огорожі. Ґелґіт птахів пронизував до кісток. Особливо вирізнялося хрипке каркання воронів — наче вони скликали всіх до нового месії.

Той, їхній справжній володар, поки що мучився в підвалі містера Неда. Ворони лише сповіщали про неминуче.

— Батьку, що це в нас діється?

Двері розчахнулися, і хата наповнилася грубим чоловічим голосом.

Увійшов Роман — чоловік років під шістдесят, невисокий, з невеликим животиком, що випирав з-під картатого костюма. З плеча на ремінці звисав гірчичний портфель. Він поправив окуляри й повторив:

— Батьку?

Волод, звісно, почув голос і одразу вибіг із кімнати до передпокою, готовий вступити в бій.

— Вітаю, — Роман простягнув руку новому гостю батька.

Вони потиснули один одному руки й відчули тепло живих долонь. Вони були людьми.

Нед миттю опинився поруч — повітря ляснуло від швидкості господаря дому.

— Я ж просив так не робити, — буркнув Роман.

Волод уперше побачив у містерові Недові щось по-справжньому людське. Той поводився так, ніби й справді був батьком цього чоловіка.

Роман же уважно придивився до гостя. Блідолиций, років на двадцять молодший за нього, нічим не примітний… хіба що каптур накидки здавався йому дивним.

Познайомившись, син господаря одразу запросив Волода до столу — як і личить справжній львівській гостинності.

Минула година, а за нею — ще одна. Потемніло. Цей чоловік, який представився як син сторічного вампіра, поводився невимушено, ніби не сидів поряд із жорстокою машиною для вбивства. Нед вдивлявся у свого гостя-зілляра, щоб проникнути в його думки, але чув лише шум, наче в старому радіо.

— Припини, геть із моєї голови, — шепнув подумки Волод.

— Батьку, що відбувається? — Роман підвівся з-за столу і, не отримавши відповіді, глянув на гостя й почовгав до кухні.

Люди за столом чули, як прокручується кран, тече вода в чайник, спалахує конфорка на плиті. Повертаючись до їдальні, Роман поцікавився:

— То хто ж Ви? Колега? Друг? — на мить розсміявся він. — Ні, батько не має друзів.

Містер Нед поглянув на сина й кинув легкий смішок. Саме зараз Володу справді стало лячно на душі від такої поведінки холоднокровного. Він поводився як людина. Людина. Дивлячись на вампіра, Нед і справді здавався звичайним — зі своїми витребеньками, але все ж людиною, а не монстром, готовим випити людську кров.

На дворі й далі крякали ворони. Від звуку закипання води й свисту чайника аж миші поховалися по закутках.

— Ну нарешті, — пробуркотів Роман. — Ви який чай любите, Володе? Ромашковий, напевно? — чомусь це здалося йому забавним, і він мимоволі усміхнувся.

— Лишенько! Я ж зовсім забув: на кафедрі колега доньку заміж видавала й передала гостинці з весілля. Ви куштували колись львівські пляцки? Пробачте за нетактовність, але ви ж не тутешній.

Волод кивнув:

— Чернігівщина.

— Ого, далекий ви шлях пройшли. Що вас сюди привело: ветєчка старим Львовом чи робота?

— Ветєчка? — перепитав Волод.

— Екскурсія, — коротко роз’яснив Нед.

Роман подався до кухні за чаєм. Щойно двері зачинилися, Нед уже тримав зілляра за плече, кривився, бліднув хоч куди ще більше, але тримав міцно:

— Не смій моєму сину проговоритися, хто в підвалі. Зрозумів? Не чую відповіді.

Щойно вампір почув кроки сина, у ту ж мить відпустив гостя й чемно всівся назад за стіл.

— Частуйтесь, — припрошував Роман, показуючи: — Он макова роляда, а це сирник.

— Та хто не знає львівський сирник! — не втримався Нед.

«Ти чого такий добрий, синку, до того шарлатана?» — скрегочучи зубами, подумав вампір.

А Роман не зупинявся:

— Будь ласка, і скуштуйте рогалики з рожою, — притакував чоловік.

Їхнє душевне чаювання перебив грюкаючий удар у двері.

— Я відчиню, — наполіг Нед.

Містер піднявся з-за столу і поволі пішов до дверей. У дверях стояв молодий лікар, уже знайомий як Неду, так і Володу. Лікар не переступив поріг, лише передав послання від Бояна:

«Пробудить невинно убієнного кам’яне серце, що заб’ється знову», — нарік молодик, хоч і не розумів, що це значить.

Як тільки син господаря дому заснув, Нед кинувся до свого підвалу.

— Що ж, маленький ведмедику, так тебе нарік Боян — Ursulus? Чи тебе кликати Урсус? Ведмідь. На ведмедя ти не схожий.

Нед вдивлявся в очі Левка. Той ще дихав, і серце билось. Вірус мутував.

— Хто тебе укусив?

Крик з двору був відповіддю. Птахи бились об вікна.

— Припини це негайно! — наказав Нед чи то Володу, чи то істоті, яка з’являлася на цей світ.

— Вбий мене, — прохрипів Левко.

Волод підійшов.

— Не можна! — скрикнув господар дому. — Вони спостерігають.

— Ти маєш декого знайти для мене, — виходячи з підвалу, наполіг зілляр.

Він повертався на свій уже знайомий бамбетель. Нед залишався поряд з вмираюючим хлопчиною. Волод продовжив, розуміючи, що вампір добре його чує через усі двері між підвалом будинку і верхніми поверхами:

— Одарка. Так її звали, коли вона приходила востаннє до мене.

— Що? — почувся голос у хідній кімнаті. — Лише ім’я?

— Вона… тільки вона може роз’яснити пророкування Бояна. І я ще не сказав головного: вона жила на початку десятих — 1910-х. Знайди її могилу.

Нед миттю вчепився в горло Волода.

— Пусти!

— Ти ким себе уявив, га? Думаєш, можеш мною вертіти? Думаєш, спритний? Тож давай, скажи, що ти задумав!