Розділ 1. Підземелля

Коли сонце зайшло за обрій, Нед відчинив вікно, впустивши повітря, яке війнуло сирою землею та хвоєю.  

– Де ми? – спитав виснажений Левко.  

– На моїй садибі, неподалік Львова. Що сталося, тобі цікаво? Ти помер.  

– Помер? – Левко помацав свою руку та обличчя. – Ти смієшся з мене.  

– По-твоєму, я сміюся, – Нед впустив ікла в хід, від чого хлопець зіщулився від переляку.  

– Я теж монстр?  

– Ні, ти не монстр, ти падальщик. – Нед врешті набув людської подоби.  

– Що? – промимрив, спльовуючи кров, хлопець. 

– Ти не читав про падальників в екосистемі?  

Левко впав долілиць, його тіло ломило, з очей лилась чорна кров, його організм ще намагався боротися з вірусом. Нед вхопив хлопця і потягнув у підвал свого будинку. Це сире, холодне повітря заспокоювало Левка, жар спадав, і він приходив до тями. Ця пивниця рятувала його. «І що мені робити з тобою?» – подумав містер.  

Нед прив’язав свого «гостя» до гаків у стіні ланцюгами. Хлопчина шарпався, рвучи собі зап’ястя; чорна рідина стікала на землю – він гинув. Господар садиби знав, що ніяк не може йому допомогти, містеру лишалося чекати й споглядати, що буде далі. За сотню років свого життя Нед не бачив таких, як Левко. Щоб стати таким, як Левко, мали зійтися усі зорі, і цей смертний витягнув свій щасливий квиток.  

Ходили легенди, що давно, коли перші козаки ступали цією землею, прийшли з холоду монстри, які пили людську кров. Цих монстрів не можна було вбити, вони були швидкі, кровожерливі, стрибали на кілька метрів уперед. Підходячи до села роду перших козаків, від них віяло смертю. Холодні вхопили молодого хлопця Волода, впилися в нього, наче косулі на водопої. Тіло молодого козака знайшли опівночі – місяць на небі був багряний, дві чорні фіалки розкрилися навколо тіла. Мати та молода дівчина оплакували хлопчину, їхні сльози стікали на пошарпану плоть, проникаючи глибоко. Стара зіллярка підійшла босоніж до закостенілого хлопця, пошептала та вкрила рум’янком, принесла відро води, підняла мертве тіло, нахилила над водою – відображення місяця пробудило життя в бездиханному. Його очі кровили чорним мазутом. На ранок молодик пробудився зі сну, і каже легенда, що після його пробудження на цій землі не водилися монстри з холодним кам’яним серцем.  

Містеру Неду нічого не лишалося, як їхати в Корсунь до музею, щоб десь у закутках знайти підтвердження цієї історії.  

На ранок у двері містера постукали. То був чоловік у чорній довгій накидці, його шкіра покрита фарбою. Нед відчув його серцебиття – це була людина, людина з заговорами на шкірі. Неду важко було розпізнати слова, вбиті в шкіру чоловіка, вони постійно мінялися в його очах.  

– Ти хто? – запитав господар.  

– Це зараз не суттєво. Малий у вас?  

Чоловік підійшов впритул до Неда, Неда скрутило від запаху рум’янку.  

– Що, моторошно?  

– Я Волод, а тебе як звуть?  

– Містер Нед, – прохрипів той.  

– Ну що, Нед, як мій підопічний, ще живий? Ти розібрався, в чому справа?  

– Зараз вирушаю в Корсунь, ходять легенди, що там є книга…  

Волод перебив:  

– Ця, – витяг він з-під накидки книгу, – тут немає відповіді, як йому допомогти, щоб він вижив. Він має з’їсти твоє серце або подібних тобі.  

– Як я можу тобі вірити? – поцікавився Нед.  

– Ти ще живий, – посміхнувся Волод, – хоча життям це важко назвати.