Це тільки початок

Хліб, молоко, масло, спагеті, помідори, базилік — одинадцять років від мого повноліття це був список моїх покупок, я щоп'ятниці після роботи робив закупи на наступний тиждень. Мої друзі вважали мене занудним домогосподарем, який не мав нічого, крім жалюгідної роботи на пошті та собаки. 

Одна з п'ятниць змінила все: мені не потрібна людська їжа, і за тепло в моєму домі платити не треба, холод мені не страшний, на відміну від променів сонця, які мене лякають — вони показують мою сутність, світло, що згасло в мені. Ця історія мала б кращий фінал, аби було як у всіх: школа, інститут, робота, красива дружина, гарний будинок, смачні сніданки та собака, яку потрібно вигулювати.

Стоп! Почнімо з початку. Мене кликали Левком. Мати мріяла, що я стану перспективним юристом або програмістом, але я тридцятилітній вантажник на пошті вдень, а вночі — мисливець на звіра. Це почалося, коли мені виповнилося двадцять. Мої друзі — Олег, Діана та Семен — вирішили запросити мене в нічний клуб, щоб відсвяткувати. Сказати по правді, це був мій перший похід у такий заклад.

В інститут на програмування я не вступив, мати розчарувалася в мені, але юриспруденція мені вдавалася, і щоб не розчаровувати матір повторно, я три курси тільки те й робив, що зубрив закони та працював на пошті вантажником у вечірній час. Мої друзі кпили з мене, що я незайманий ботан, і я вирішив, що мій двадцятий день народження змінить усе. Так і сталося.

Повертаючись до п'ятниці, яка перекреслила всі сподівання моєї матері. На вечірці я познайомився з красивою дівчиною, її звали Вікторія, вона була ідеальна. Але коктейль, поданий барменом, дещо змінив. Я пробудився в будинку за містом, моя голова тріщала від гучних звуків машин, що їхали вулицею, та вереску дітей, які бігли до школи. На комоді біля мого ліжка лежав мій телефон; я глянув на нього, щоб дізнатися, котра година, але він був розбитий, просто чорний екран. 

В кімнату зайшов незнайомець; я намагався промовити хоч слово, але моє горло хрипіло, лише звук "хт" — я хотів запитати "хто ти?". Незнайомець зупинив мене, сказав, що моя шия була зламана і потрібен час, щоб все регенерувалося, не зажило, а регенерувалося. Через годину я вже вільно говорив, але голод, який мучив мене, не давав мені спокою. 

Незнайомець назвався містер Нед. Хто в наш час кличе себе містер, та й на теренах нашої країни приставка "містер" не вживається, на відміну від старої Англії. Нед приніс мені келих червоної рідини; ця жижа зводила мене з розуму, я вхопив обома руками келих, так сильно, що він розкришився, неначе з цукру. Рідина стікала по моїх руках; я намагався злизати з рук останню краплину багряної насолоди. Проковтнувши все, я відчув сильну нудоту, і мене одразу вирвало чорним блювотинням на цей дорогий перський килим.

— Щось новеньке! — здивовано сказав Нед.

Я почав усвідомлювати, що тут щось не так. Я не відчуваю свого серцебиття, мене не охоплює страх як колись, тепер у мене звірячий голод. Я прислухався, чи б'ється серце у Неда, його я не почув, але згодом відчув його запах. Цей запах не був такий, як у людей, це не запах поту або парфумів, це запах смерті. 

Я підійшов до нього та вхопив за горло; мені так хотілося їсти, вирвати його серце з грудей та насолоджуватись ним, як стейком з п'ятизіркового ресторану. Нед вхопив мене за плече та жбурнув в кут кімнати; його зуби змінилися, витяглися ікла, і з'явилася не людська сила. В цю хвилину я дізнався, що на нашій планеті з хижаків є не тільки люди та тварини, а ще й вампіри, вампіри, яких я хочу з'їсти.