Коли впаде останній лист

Вона мріяла стати письменницею. Вірші, поеми, книги… У неї стільки робіт, що можна заповнити цілу бібліотеку. Зошити, блокноти, файли в ноутбуці — усе переповнене історіями, які ніхто так і не побачив. Її не помічають. Ні друзі, ні родичі, ні видавництва.
Безсонні ночі, божевільні ідеї, купа сліз — і все дарма.

Я не можу дивитися, як плаче дівчина, яка має талант, але нікому не може його показати.

Я закохався у неї ще у школі, коли вона читала свої вірші перед класом: щось про песика, про її кошенят та гомінкого папугу. Коли вона читала, її голос тремтів, але очі світилися. Над нею сміялися, а я слухав, не відриваючи очей, бо знав: переді мною майбутня геніальність.

Вона не здавалася. Багато років працювала над книгою. Виправляла, дописувала, переписувала, вчилася. Та звідусіль чула відмову. Дехто кидав коротке: «Нецікаво», — навіть не дочитавши.

Її найнелюбніша пора року — осінь. Чомусь саме тоді на неї находить дивна депресія. Вона вечорами сидить перед вікном з горнятком кави й блокнотом у руках, записуючи свої думки, і саме восени ці думки найпохмуріші.

Одного разу, коли був у неї в гостях, я знайшов той блокнот. Не для того, щоб вивідати секрети — я хотів побачити її душу. Дізнатися, що коїться всередині дівчини, яка завжди усміхається, хоча її очі давно втомилися від боротьби.

На жаль, про мене в блокноті нічого немає, адже до мене вона ставиться тільки як до друга… бо я так і не зізнався їй у коханні. 

Але останній її запис просто розриває душу:
«Сьогодні я опускаю руки. Більше не можу боротися. Не читатиму вірші, не писатиму у видавництва, закину усі соцмережі…
Коли впаде останній лист… За моїм вікном одиноке, майже голе дерево.
Коли останній лист торкнеться землі — моя творчість ляже разом із ним».

Моє серце пронзило ножем, коли, виглянувши у вікно, я побачив один пожовклий листочок, що гойдався на кінці гілки, тримаючись за життя останніми силами. Поки вона готувала нам чай, я помчав на вулицю й зробив, мабуть, божевільну річ… але зробив. Я приклеїв той останній лист клеєм, притиснув його й попросив: «Тримайся. Заради неї».

Йшли дні. Лист усе висів на колишньому місці, а дівчина — писала. Вона ніби ожила: усміхалася частіше, читала мені уривки, хоч і робила вигляд, що це «просто чернетки». Листя давно впало всюди, дерева стояли голі — та її маленьке диво трималося.

Листочок провисів усю зиму, а моя кохана вперше повірила в себе.
Вона написала невелику книжечку про те, як доля у вигляді пожовклого листка не дала їй здатися. Саме на цю книгу вона отримала згоду від видавництва. Вперше.

Можливо, за декілька років вона стане знаменитою авторкою…
буде давати інтерв’ю, підписувати книги, посміхатися читачам…

…але так і не дізнається, що тією осінню її долею був — я.