Глава 18

Аліна

 Порятунок - це не фінал.

 Це момент, коли ти розумієш, що війна тільки почалася, але в тебе вже немає права відступити.

 Відділок зустрів нас світлом.

 Усі вікна горіли - жовті, різкі квадрати в темряві ночі. Я не пам'ятала, щоб у такій пізній час тут було так багато людей. Але, мабуть, новина про двох знайдених живими жінок розлетілася швидше, ніж ми встигли доїхати.

 Максим зупинив машину на службовій стоянці, не доїжджаючи до головного входу. Він вимкнув двигун, і тиша впала на нас - важка, втомлена, але не така, як у підвалі. Там була тиша смерті. Тут - тиша перед бурею.

 Я подивилася на Катю.

 Вона сиділа, дивлячись у вікно. На її обличчі не було полегшення. Не було радості. Була розгубленість - така глибока, що я не знала, чи зможу колись її розігнати. Марта поруч із нею виглядала краще - зібранішою, твердішою. Але я бачила, як тремтять її руки. Вона ховала їх під стегнами, але я бачила.

 - Ми зайдемо разом, - сказала я. - Я буду поруч.

 Катя повільно кивнула. Вона ще не сказала жодного слова після того, як ми виїхали. Тільки дивилася. На мене. На дорогу. На свої руки. Наче не вірила, що все це - реальність.

 Я відчинила двері. Холодне нічне повітря вдарило в обличчя - свіже, майже солодке після підвального смороду. Я вдихнула його глибоко, намагаючись видихнути те, що залишилося в легенях.

 Максим обійшов машину й відчинив двері з боку Каті. Він простягнув їй руку. Вона подивилася на неї, потім на нього. Не взяла. Вибралася сама - невпевнено, тримаючись за двері, але сама.

 Марта вийшла слідом. Вона не чекала допомоги. Вона взагалі ні на що не чекала - просто пішла вперед, до входу, ніби хотіла якомога швидше опинитися всередині. Або якомога швидше закінчити те, що мало статися.

 - Заждіть, - сказав Максим. - Я піду першим. Попереджу.

Він пішов до дверей, залишивши нас трьох на стоянці. Я стояла поруч із Катею, не торкаючись, але відчуваючи її тепло - худе, тремтливе, але живе.

- Ти змінилася, - сказала Катя раптом.

 Я повернулася до неї.

 - Що?

 - Ти змінилася, - повторила вона. - Волосся довше. Обличчя інше. І очі. Раніше ти дивилася інакше.

 Я не знала, що відповісти. Вона бачила мене востаннє шістнадцять років тому. Я була іншою. Я була дитиною. Тепер я була - ким? Слідчою. Жінкою. Людиною, яка закрила справу власної сестри, тому що боялася правди.

 - Вибач, - сказала я.

 Вона подивилася на мене довго.

 - За що?

 - За все, - відповіла я. - Що не знайшла тебе раніше. Що повірила, що тебе немає. Що жила далі.

 Катя мовчала кілька секунд. Потім її губи ледь здригнулися - не в усмішці, а в чомусь схожому на біль.

 - Ти тут, - сказала вона. - Це головне.

 Я хотіла обійняти її, але вона відступила на крок. Не тому, що боялася. Тому, що, мабуть, забула, як це - коли тебе торкаються без наміру завдати болю.

 Максим повернувся через кілька хвилин.

 - Заходьте, - сказав він. - Начальник чекає. Медики теж.

 Ми пішли.

 Коридор відділку здався мені довшим, ніж зазвичай. Кожен крок відлунював від стін, кожна тінь здавалася живою. Співробітники, які траплялися на шляху, зупинялися й дивилися. На Катю. На Марту. На мене. У їхніх поглядах було те, чого я не очікувала: не цікавість, не жалість. Подив. І, здається, сором.

 Кабінет начальника був відкритий. Він сидів за столом - утомлений, із синяками під очима, але зібраний. Коли ми зайшли, він підвівся.

 - Сідайте, - сказав він. - Усі.

 Ми сіли. Я - на стілець біля стіни, Максим - поруч. Катя й Марта - навпроти начальника. Між ними - стіл, завалений паперами. Офіційна атмосфера. Але зараз вона здавалася фальшивою, як костюм на голому тілі.

 - Ви в безпеці, - сказав начальник. - Це головне. Зараз прийдуть медики, оглянуть вас. Потім — розмова. Не допит. Розмова. Ми просто хочемо знати, що сталося.

 Марта подивилася на нього.

 - Ви не повірите, - сказала вона.

 - Повірю, - відповів він. - Я бачив усе. Майже.

 - Він казав, що ви - частина системи, - продовжила Марта. - Що ви знали. Що ви мовчали.

 Начальник завмер. Його обличчя залишилося спокійним, але я побачила, як напружилися його плечі.

 - Я не знав, - сказав він тихо. - Але мав би.

 Марта відвела погляд. Вона не сперечалася. Можливо, втомилася. Можливо, повірила. Я не знала.

 Медики прийшли за п'ять хвилин. Двоє - чоловік і жінка, у формі, з валізками. Вони обережно взяли  Катю й Марту під руки й вивели з кабінету.

 Я залишилася сидіти.

 - Ти молодець, - сказав начальник, коли ми залишилися втрьох - я, він і Максим.

 - Я зробила те, що мала, - відповіла я.

 - Ти ризикувала. Без ордера. Без підтримки.

 - Він би втік, - сказала я. - Якби ми чекали, він би дізнався. І вони б загинули.

 Начальник подивився на мене довго.

 - Я не буду тебе карати, - сказав він. - Але й не похвалю. Ти порушила правила.

 - Правила вбили б їх, - відповіла я. - Я не могла.

 Він кивнув. Мабуть, знав, що я маю рацію. Або не хотів сперечатися.

 - Лисенко, - сказав він. - Ви впевнені, що це він?

 - Так, - відповів Максим. - Татуювання. Свідчення. Доступ до справи. Усе сходиться.

 - Його ніде немає, - сказав начальник. - Я перевірив, поки ви їхали. Зник. Квартира порожня. Телефон вимкнений. Ніби випарувався.

 Я відчула, як холод піднімається всередині.

 - Він не зник, - сказала я. - Він сховався. І він повернеться.

 - Звідки ти знаєш?

 - Бо він не закінчив, - відповіла я. - Він сказав Марті: «Коли вони заберуть вас, я почну спочатку». Він не мститься. Він доводить. І поки ми не визнаємо, що помилилися - він не зупиниться.

 У кабінеті стало тихо.

 Я подивилася на свої руки. Вони були брудними - земля, іржа, сліди підвалу. Я терла їх одну об одну, але бруд не зникав.