Глава 17

Максим

 Темрява не буває порожньою.

Вона завжди кимось населена - страх ами, спогадами або тими, кого ти не зміг врятувати достатньо давно, щоб забути.

 Ми їхали мовчки вже сорок хвилин.

 Місто закінчилося десь за двадцятим кілометром - спочатку зникли багатоповерхівки, потім приватні будинки, потім навіть вуличні ліхтарі. Дорога стала вужчою, гіршою, із ямами, які доводилося об'їжджати на узбіччя. Асфальт закінчився, почався гравій, потім - просто ґрунт, розмитий осінніми дощами.

 Аліна сиділа поруч, дивлячись у темряву за вікном. Її обличчя в напівтемряві салона виглядало вирізаним зі скла - гострі вилиці, стиснуті губи, очі, які бачили більше, ніж хотіли. Вона не дивилася на мене. Вона дивилася туди, куди ми їхали.

 Я теж дивився вперед. Фари вихоплювали з темряви шматки дороги, стовбури дерев, що нависали з обох боків, іноді - очі тварини, яка на мить завмирала в світлі, а потім зникала.

 - Тут, - сказала Аліна раптом.

 Я натиснув на гальмо. Машина зупинилася з тихим скреготом гравію під колесами.

 - Ти впевнена?

 Вона не відповіла. Просто відчинила двері й вийшла. Я зробив те саме.

 Повітря було вологим і холодним - таким, що пробирає під куртку, забирається під светр, торкається шкіри липкими пальцями. Десь далеко гавкав собака - надривно, безперервно, ніби бачив те, чого не повинен бачити.

 Я озирнувся.

 Будинок стояв у кінці ґрунтової дороги - старий, двоповерховий, із тріщинами на фасаді й вибитими вікнами на першому поверсі. Колись він був, мабуть, житловим - тепер нагадував скелет, який забули поховати. Навколо - нічого. Жодного ліхтаря. Жодного сусіда. Тільки дерева, що росли надто близько до стін, і тиша, яка здавалася густішою за повітря.

 - Підвали, - сказала Аліна тихо. - Вхід збоку.

 Я подивився туди, куди вона показала. Ледве помітна арка, заросла бур'яном, вела кудись униз.

 - Ти була тут раніше?

 - Ні, - похитала вона головою. - Але Катя описувала. Я запам'ятала. Кожне слово. Навіть тоді, коли намагалася забути.

 Ми пішли до арки. Я йшов попереду - не тому, що вважав себе сміливішим. А тому, що якщо там хтось чекав, я хотів побачити це першим.

 Ліхтарик я ввімкнув тільки коли ми опинилися під землею. Світло вирвало з темряви довгий коридор із цегляними стінами, обшарпані дверима праворуч і ліворуч, і запах - важкий, солодкувато-кислий, який я впізнав одразу.

 Запах людського страху.

 Я зупинився. Аліна - за мною.

 - Він тут, - прошепотіла вона.

 Я кивнув. Не тому, що знав. А тому, що відчував те саме.

 Ми пішли далі. Коридор петляв, розгалужувався, іноді звужувався так, що доводилося йти боком. Я рахував двері. П'ять. Десять. П'ятнадцять. За деякими була тиша. За деякими - те, що я не міг ідентифікувати. Шурхіт. Скрегіт. Звук, схожий на дихання.

 Аліна раптом зупинилася.

 - Тут, - сказала вона. Голос був чужим - не її. Якимось іншим, дитячим, наляканим.

 Я підійшов до дверей, на які вона дивилася. Вони були старими - дерево почорніло від часу, ручка іржава, замок - масивний, новий, не підходив до цього місця. Як стороннє тіло.

 - Відійди, - сказав я.

 Аліна не рушила з місця.

 - Відійди, - повторив я. - Будь ласка.

 Вона зробила крок назад. Один. Я вдарив ногою - не біля замка, а біля петель. Дерево тріснуло, але не піддалося. Ще раз. І ще. На третій удар двері відчинилися.

 Запах ударив у ніс - сильніше, ніж у коридорі. Я відчув його фізично - нудоту, тиск у скронях, бажання вибігти на повітря й дихати, дихати, дихати.

 Я підняв ліхтарик.

 Кімната була маленькою - метрів десять, не більше. Без вікон. Без меблів. Тільки матрац на підлозі, пластикова пляшка з водою, цебро в кутку. І жінка.

 Вона сиділа біля стіни, притиснувши коліна до грудей, і дивилася на нас. Її обличчя було худим - до краю, до болю. Волосся - тьмяним, зібраним у ковтун. Очі - великими, темними, наляканими.

 Але живими.

 - Катю, - прошепотіла Аліна.

 Вона кинулася вперед. Упала на коліна поруч. Обхопила жінку руками - сильно, міцно, ніби боялася, що та зникне, випарується, виявиться сном.

 - Катю, це я, це Ліна, це я, я тут, я прийшла, я...

 Вона замовкла. Бо жінка не відповіла. Не обійняла у відповідь. Навіть не поворухнулася.

 Вона просто дивилася.

 І в цьому погляді я побачив те, чого боявся найбільше: не біль, не ненависть, а порожнечу. Таку глибоку, що в ній можна було загубитися назавжди.

 - Аліно, - сказав я тихо. - Вона не впізнає тебе.

 Аліна підняла на мене очі. Вони були мокрими, червоними, розгубленими.

 - Вона просто налякана, - сказала Аліна. - Вона звикла, що її не чують.

 Аліна знову повернулася до сестри. Взяла її обличчя в долоні - обережно, ніби тримала птаха з пораненим крилом.

 - Катю, - сказала вона, дивлячись просто в очі. - Це я. Ліна. Твоя сестра. Я прийшла забрати тебе додому. Ти чуєш? Додому.

 Щось змінилося в обличчі жінки. Не одразу. Спочатку - ледь помітний рух очей. Потім - тремтіння губ. Потім - звук. Такий тихий, що я ледь розчув.

 - Ліна? - прошепотіла вона.

 - Так, - засміялася Аліна крізь сльози. - Так, це я, це я.

 Вони обійнялися. І в цей момент я відчув, що стою зайвим. Що ця мить належить тільки їм - двом сестрам, яких розлучили на роки, але не змогли знищити.

 Я вийшов у коридор. Дістав телефон. Сигналу не було - бетонні стіни глушили все. Я сховав телефон і пішов далі коридором.

 Двері за дверима. Кімната за кімнатою.

 І в одній із них я знайшов Марту.

 Вона була в кращому стані, ніж Катя - принаймні, підвелася, коли я ввійшов. Вона не кричала. Не питала, хто я. Вона просто сказала:

 - Ви прийшли.

 - Так, - відповів я. - Пішли.

 Вона не вагалася. Я взяв її за руку - худої, холодної, але живої - й повів до виходу.