Глава 16

Аліна

 Світанок не приносить полегшення.

 Він просто робить видимим те, що ти хотів би залишити в темряві.

 І тоді ти обираєш: відвернутися - або дивитися до кінця.

 Я не пам'ятаю, коли ми перестали стояти біля вікна.

 Мабуть, десь між четвертою та п'ятою, коли небо з чорного стало глибоко-синім, а потім - сірим, блідим, хворим. Таке небо буває перед важким днем - не перед дощем, а перед чимось гіршим. Перед рішенням, яке ти довго відкладав, а тепер воно стоїть перед тобою, дивиться в обличчя й мовчить.

 Ми сіли на підлогу.

 Не тому, що не було інших місць. Просто так було правильніше - спиною до ліжка, обличчям до вікна, поруч, але не торкаючись. Його плече - за кілька сантиметрів від мого. Я відчувала тепло, але не шукала його. Не сьогодні.

 Флешка все ще стирчала з ноутбука. Я дивилася на неї й думала: у цій маленькій чорній штуці - роки. Роки мого життя, які я прожила в брехні. Не в тій брехні, яку мені хтось розповів. А в тій, яку я створила сама. З фактів. З протоколів. З підписів. З упевненості, що я права.

 - Ти колись думав, - сказала я, не повертаючи голови, - що ми могли б усе змінити? Якби не зупинилися тоді?

 Максим мовчав кілька секунд. Я чула, як він дихає - глибоко, рівно. Він завжди так дихав, коли обирав слова.

 - Думав, - відповів він нарешті. - Кожну ніч, мабуть, років із п'ять. А потім перестав. Бо зрозумів: думки не повертають людей. І не роблять тебе менш винним.

 - Ти не винний, - сказала я автоматично.

 - Як і ти, - відповів він.

 Ми знову замовкли. Я знала, що він не вірить у те, що сказав. І він знав, що я не вірю. Але іноді слова потрібні не для того, щоб казати правду. А для того, щоб не мовчати.

 Я заплющила очі й одразу побачила Катю. Не такою, якою вона була на відео - прив'язаною, зляканою, але живою. Я побачила її іншою - дівчинкою, яка вчила мене кататися на велосипеді. Вона бігла поруч, тримаючись за сідло, і кричала: «Не бійся! Я не відпущу!». Я впала, обдерла коліно, плакала. Вона обійняла мене й сказала: «Боляче? Це означає, що ти жива. Боятися не треба. Треба вставати».

 Я тоді встала.

 А коли вона зникла - я не встала. Я лягла на дно й накрилася фактами, як ковдрою. Товстою, важкою, непроглядною. І пролежала так роки.

 - Максим, - сказала я, не відкриваючи очей. - Я боюся.

 - Чого?

 - Що ми запізнилися. Що коли знайдемо те місце - там буде порожньо. Або гірше.

 Він не відповів одразу. Я відчула, як він поворухнувся - мабуть, хотів торкнутися, але стримався.

 - Тоді ми знайдемо його там, де він буде наступного разу, - сказав він. - Бо він не зупиниться. Це єдине, у чому я впевнений.

 Я розплющила очі. Світло за вікном стало яскравішим - тьмяно-золотистим, непривітним. Десь унизу заревів двигун вантажівки. Починався новий день. Люди прокидалися, пили каву, збирали дітей у школу, не знаючи, що десь у цьому місті є кімната без вікон, у якій дві жінки чекають на порятунок роками.

 - Я знаю, де шукати, - сказала я.

 Максим повернувся до мене так різко, що я відчула рух повітря.

 - Що?

 - Катя колись розповідала про місце. Давно, ще до зникнення. Вона працювала в соціальній службі, перевіряла умови в напівпідвалах. Будинок на околиці - старий, майже аварійний, але в ньому досі жили люди. Вона сказала: «Там такі коридори, що можна заблукати назавжди. І ніхто не помітить».

 Я дивилася в стелю, білу, з тріщиною, яка нагадувала блискавку.

 - Тоді я не звернула уваги. А потім, коли вона зникла, згадала. Але було пізно - справа вже закрилася, доказів не було, а я… я вирішила, що це просто біль. Що моя уява малює зв'язки там, де їх немає.

 - А тепер? - спитав Максим.

 - А тепер я знаю, що уява не має татуювань. І не тримає людей роками.

 Я підвелася. Ноги затекли - довге сидіння на підлозі далося взнаки. Я постояла кілька секунд, чекаючи, поки кров почне циркулювати нормально. Потім підійшла до вікна.

 На вулиці вже було видно обличчя. Повз будинок ішов чоловік із собакою - маленьким, рудим, який тягнув повідець у бік кожного стовпа. Жінка в халаті виносила сміття - позіхаючи, не дивлячись. Життя. Звичайне, буденне, байдуже.

 - Ми не можемо піти туди офіційно, - сказала я. - Якщо Лисенко дізнається…

 - Він дізнається, - перебив Максим. - Він завжди дізнається. Пам'ятаєш кроки за дверима?

 Я кивнула. Не тому, що була згодна. А тому, що не могла заперечити.

 - Тоді підемо неофіційно, - сказала я. - Самі.

 Він підвівся. Підійшов до мене. Тепер ми стояли поруч - перед спільним вікном, спільним світанком, спільним рішенням.

 - Ти розумієш, що це означає? - спитав він. - Якщо нас помітять, якщо він нас випередить - у нас не буде підкріплення. Не буде ордера. Не буде нічого, крім нас і його.

 - І жінок, - додала я. - Двох жінок, які чекали надто довго.

 Він подивився на мене. Довго. Так, ніби бачив уперше. Або востаннє.

 - Коли йдемо? - спитав він.

 - Сьогодні. Ввечері. Як стемніє.

 Він кивнув.

 - Тоді я приготую машину. І запасний вихід.

 - І зброю, - сказала я.

 Він завмер.

 - Аліно…

 - Я знаю, що кажу. Якщо він тримає їх роками - він не віддасть їх добровільно. І він не вагатиметься. Ми теж не маємо права.

 Максим мовчав. Я бачила, як він бореться з собою - його бажання захистити мене й розуміння, що цього разу захист не спрацює. Не тому, що він слабкий. А тому, що гра змінила правила.

- Добре, - сказав він нарешті. - Але ти робиш те, що я кажу. Без самовільних рішень. Без геройства.

 - Це ти про себе? - спитала я з гіркою усмішкою.

 Він не відповів. Але його губи ледь здригнулися - чи то усмішка, чи то біль.

 Ми ще трохи постояли біля вікна. Я вже не дивилася на вулицю - я дивилася на наші відображення в склі. Двоє людей, які виглядали так, ніби їм за тридцять, але почувалися на всі сто. Двоє людей, які не спали всю ніч і тепер мали вигляд, ніби щойно програли війну, але збиралися на нову.