Глава 14

Максим

 Я думав, що правда звільняє. Але коли вона нарешті прийшла, я зрозумів: вона не звільняє. Вона забирає тебе в полон - і вже ніколи не відпускає.

 Ми виїхали за пів години.

 Я не питав Аліну, чи готова вона. Не питав, чи хоче. Ми просто сіли в машину й поїхали. Іноді мовчання - єдина форма чесності, яка залишається між людьми, що знають одне про одного надто багато.

 Моє ліжко вдома було не застелене зранку. Кухня - порожня. Я не жив тут - я просто ночував. Але сьогодні це місце мало стати чимось іншим: свідком.

 - Нічого не змінилося, - сказала Аліна, коли зайшла.

 Вона озиралася повільно, ніби шукала сліди минулого в цих голих стінах. Білі шпалери. Дешеві фіранки. Стіл, за яким я їв сам уже роками.

 - Я не збирався нічого змінювати, - відповів я.

 Вона подивилася на мене. Довго. Надто довго.

 - Ти завжди так казав.

 - І завжди казав правду.

Вона не відповіла. Просто сіла на край ліжка, поклавши флешку на коліна, ніби вона могла обпекти.

 Я дістав ноутбук. Старий, робочий, без доступу до внутрішньої мережі. Безпечніше так. Бо я вже не знав, кому можна вірити.

 Аліна простягнула флешку. Її пальці ледь помітно тремтіли. Я взяв, вставив у порт. Клацання прозвучало надто голосно.

 - Разом, - сказав я. - Дивимося разом.

 Вона кивнула.

 Перші файли - старі фото з камер. Сірі, зернисті, ніби час намагався стерти їх, але не зміг. Зображення з підземного переходу. Люди. Тіні. Обличчя, розмиті до невпізнання. І одна постать, що повторювалася знову й знову - та сама. Темна куртка. Кепка. Рука, засунута в кишеню, але я вже знав, що там.

 - Він спостерігав довго, - сказала Аліна тихо. - Тижнями.

 - Він вивчав, - відповів я. - Їхні маршрути. Звички. Слабкості.

 - Як полює.

 Я глянув на неї. Її обличчя було блідим, але не наляканим. Застиглим. Ніби вона вже знала, що побачить далі, й готувалася до удару.

 Наступний файл був відео.

 Я натиснув «відтворити».

 Спочатку - темрява. Шум. Потім камера сфокусувалася. Жінка сиділа на дерев'яному стільці. Її руки були примотані сірою стрічкою до підлокітників. Ноги - до ніжок.

 - Марта, - прошепотіла Аліна.

 Так, друга зникла. Жива. На той момент - жива. Вона не кричала. Вона дивилася прямо в камеру. У її очах був не страх - щось гірше. Розуміння. Вона знала, що її дивляться. І знала, що ніхто не прийде.

 - Виключи, - сказала Аліна.

 Я не виключив. Бо якщо зупинитися зараз - ми ніколи не підемо далі.

На відео хтось підійшов до жінки збоку. Ми не бачили обличчя - лише руку. Вона піднялася повільно, майже ніжно, ніби хотіла погладити.

 Рука зупинилася біля її щоки. На мить.

 А потім вона опустилася трохи нижче - і рукав з'їхав.

 Татуювання.

 Птах. Розкриті крила. Чітко, навіть при поганій якості.

 Аліна завмерла.

 - Це він, - сказав я. Не питав. стверджував.

 Вона не відповіла. Лише дивилася на екран, де рука повільно відводилася, а потім камера здригнулася - оператор повертав її в інший бік.

 Кімната була тісною, темною, але світло від камери вихопило кут.

 І там, у кутку, сиділа ще одна жінка.

 Так само прив'язана.

 Так само тиха.

 Аліна видала звук - не крик, не стогін. Щось між ними. Щось, що народжується, коли душа ламається, а тіло ще тримається.

 - Катю, - прошепотіла вона.

 Її сестра.

 Та, що зникла багато років тому.

 Жива.

 На відео - жива.

 Я натиснув «пауза». Екран застиг. Дві жінки в одній кімнаті. Різний час. Один і той самий злочинець.

 - Він тримав її, - сказала Аліна глухо. - Усі ці роки. Він тримав її.

 Я не знайшов слів.

 - Вона жива, - додала Аліна, і в її голосі вперше з'явилося те, чого я боявся найбільше: надія. - Вона може бути живою.

- Ліно… - почав я.

- Не кажи мені, що це не точно. Не кажи, що це старе відео. Я бачу. Вона дивиться. Вона жива.

 Я підійшов до неї. Сів поруч на ліжку.

 - Якщо вона жива, - сказав я повільно, - ми знайдемо її.

 - Обіцяєш? - вона подивилася мені в очі. І в цьому погляді не було слідчого. Не було колеги. Була жінка, яка втратила сестру й тільки зараз дозволила собі повірити, що втрата не остаточна.

- Обіцяю, - сказав я. І знав, що цього разу не маю права не стримати слова.

 Я знову подивився на екран.

 Дві жінки. Два часи. Одна кімната.

 Він не вбивав їх. Він збирав.

 І тепер ми знали: Катя жива. А це означало, що Марта теж може бути живою.

 Але також означало, що він не зупиниться.

 - Максим, - сказала Аліна тихіше. - На відео є щось ще?

 Я перемотав уперед. Останні секунди перед тим, як камера вимкнулася.

 Оператор пройшов повз Катю. Повільно. Навмисно повільно.

 І на мить у кадрі з'явилося обличчя.

 Не чітке. Розмите. Але достатньо, щоб побачити лінію щелепи, тінь на щоці.

 - Збільш, - сказала Аліна.

 Я збільшив. Пікселі розпливлися, але контур залишився.

 - Я знаю це обличчя, - прошепотіла вона.

 Я теж. Але не міг повірити.

 Бо це означало, що людина, яку ми шукаємо, була поруч не просто так.

 Вона була поруч, тому що ніколи не йшла.

 Я вимкнув ноутбук. У кімнаті стало тихо. За вікном - ніч. Ворони мовчали.

 Аліна сиділа, дивлячись у стіну. Її рука лежала поруч із моєю. Я не взяв її. Не тому, що не хотів. А тому, що боявся: якщо торкнуся - вона зламається. Або я.

 - Що тепер? — спитала вона.

 Я подивився на флешку, яка все ще стирчала з ноутбука.

 - Тепер ми знаємо, що він не монстр із темряви, - відповів я. - Він людина. З ім'ям. З минулим. І з татуюванням, яке ми бачили.

 - І з нашим минулим, - додала вона.