Глава 13

Аліна

 Найстрашніше - не впізнати злочинця.

 Найстрашніше - впізнати в ньому себе, коли дивишся в дзеркало правди.

 Кроки за дверима затихли. Але відчуття, що хтось стоїть і слухає, залишилося. Воно в'їлося в шкіру, як холод, якого не зігріти. 

 Я дивилася на екран монітора, де висів список доступу до старої справи. Моє ім'я. Ім'я Максима. І ще одне. Те, яке я намагалася не впізнати.

 - Технічний консультант, - прочитала я вголос, ніби це могло змінити значення слів. - Він мав доступ до всього.

 Максим сидів нерухомо. Я не бачила його обличчя - лише напружену спину, яка говорила більше за будь-які слова.

 - Ти знав? - спитала я тихо.

 - Ні, - відповів він одразу. - Але мав би.

 - Не грай у самозвинувачення. Це зараз не допоможе.

 Він нарешті повернувся. Його обличчя було блідим, але очі - ясними, що сталося моторошно.

 - Я не граю, - сказав він. - Я просто намагаюся зрозуміти, скільки років ми дивилися й не бачили.

 Я підійшла до вікна. Надворі вже стемніло. Ліхтарі у дворі відділку світили рівно, без миготіння. Таке світло зоспокоює - доки не згадаєш, що воно теж може бути частиною системи.

 - Нам потрібно перевірити, - сказала я. - Не припускати, а знати.

 - Як? - спитав він. - Піти до нього й запитати?

 - Ні. Знайти докази, які він не зміг знищити.

 Максим підвівся. Взяв куртку зі спинки стільця.

 - Тоді їдемо. Зараз. Поки він не зрозумів, що ми знайшли список.

 Я не рушила з місця.

 - А якщо він уже зрозумів?

 Максим зупинився.

 - Ти про що?

 - Про кроки за дверима, - відповіла я. - Хто це був? Чому зупинився? І чому пішов, не зайшовши?

 Він мовчав кілька секунд. Потім підійшов до дверей, різко відчинив їх. Коридор був порожній. Лише наприкінці, біля виходу, маячила постать чергового.

 - Хтось заходив сюди? - спитав Максим.

 Черговий підвів голову. Чоловік років п'ядесяти, з втомленими очима й байдужим обличчя. Я знала його ім'я, але зараз воно вилитіло з голови.

 - Ні, - відповів він. - Тільки ви двоє.

 - Точно? - наполягав Максим.

 - Я сиджу тут дві години. Ніхто не заходив.

 Ми повернулися до кабінету. Я зачинила двері й присунула стілець до ручки - не тому, що це могло зупинити того, хто справді хоче ввійти. просто мені було спокійніше. 

- Якщо це не сторонній, - сказала я, - якщо це хтось із наших.

- То він міг бути де завгодно, - закінчив Максим. - І міг чути все.

 Ми дивилися одне на одного. У його погляді я бачила те саме, що відчувала сама: межу. Ту, за якою вже не буде повернення до звичного життя, де колеги - просто колеги, а минуле залишаеться в закритих справах.

 - Що ти пам'ятаєш про ту ніч? - спитала я рамтом. - Коли зникла моя сестра.

 Питання вдарило зненацька. Не тому, що я не думала про це. А тому, що боялася відповіді.

 - Я пам'ятаю дощ, - сказав Максим повільно. - І запах. Такий важкий, наче земля хотіла щось приховати.

 - А людей?

 - Тебе, - відповів він. - Ти сиділа на сходах. Не плакала. Я подумав, що це найстрашніше - коли людина не плаче.

 Я заплющила очі. Картинка з'явилася сама собою - не чітка, не кольорова, але болюча. Сходи. Холод. І чиясь рука на моєму плечі.

 - Хто мене тримав? - прошепотіла я. - Коли сиділа?

 Максим завмер.

 - Я думав, ти не пам'ятаєшь.

 - Я не пам'ятаю. Але зараз... - я завмовкла, бо картинка почала проступати крізь туман.- Хто був поруч із тобою?

 Максим відкрив очі. Вони були темними, втомленими.

 - Ти хочеш знати правду?

 - Я хочу знати все.

 Він підійшов до вікна, став поруч. Надто близько. Я відчула тепло його плеча, хоча ми не торкалися.

 - Тієї ночі, - сказав він тихо, - я знайшов докази, які вказували на нього. На технічного консультанта. Але коли прийшов у відділок зранку - їх уже не було.

 - Як? 

 - Хтось зайшов у кімнату речових доказів раніше за мене. 

 - І ти нічого не зробив?

 Він різко повернувся до мене.

 - Я пішов до начальника. Того, старого. І він сказав мені одне: якщо я хочу залишитися в поліції - я забуду те, що бачив.

 - І ти забув, - сказала я. Це не було звинуваченням. Констатацією.

 - Я намагався, - відповів він. - Але коли побачив тебе на сходах - зрозумів, що не зможу.

 Я хотіла щось сказати, але в цю мить за дверима знову почулися кроки. Цього разу вони не зупинилися.

 Двері почали відчинятися - і стілець, яким я підперла їх ізсередини, з гучним скреготом ковзнув підлогою, впав набік із глухим стукотом.

 На порозі стояв начальник відділку.

 На мить його погляд ковзнув на стілець, що лежав на підлозі потім повернувся до нас. Обличчя залишилося спокійним, майже привітним. Але очі - очі дивилися так, ніби він уже знав усе, що ми сказали. І чекав, коли ми це зрозуміємо.

 - Ви обоє тут? - спитав він. - Добре. Бо я хотів поговорити.

 Він увійшов, зачинив за собою й сів на стілець біля столу. Просто. Невимушено. Так, ніби це був звичайний робочий вечір.

 - Ви довго працюєте, - сказав він. - Це добре. Але я маю вам дещо сказати.

 Я відчула, як напруга стискає грудну клітку. Поруч Максим завмер.

 - Щодо списку доступу, - продовжив начальник. - Ви його бачили.

 Це не було питанням.

 - Так, - відповів Максим.

 Начальник кивнув, ніби очікував цього.

 - Тоді ви знаєте, що я мав доступ до справи.

 Тиша стала абсолютною. Я чула, як б'ється моє серце - надто голосно, надто зрадливо.

 - І що? - спитала я, хоча в горлі пересохло.

 Він подивився на мене довго. Уважно. Так дивляться на людину, яку збираються врятувати - або знищити.

 - Я хочу вам дещо показати, - сказав він.