Глава 12

Максим

 Я завжди вірив людям більше, ніж докази.

 Бо документи можна змінити, а в очах страх не підробиш.

 Проблем лише в тому, що цього разу я боюсь дивитися в очі самому собі.

 Архів залишився позаду, але відчуття пилу все ще було в горлі.

 Наче правда, яку ми зачепили, піднялася в повітря й тепер осідала десь усередині.

 Я йшов коридором відділку, не відчуваючи підлоги під ногами. У голові перемішувалися факти, облича, свідчення, старі протоколи й одне слово, яке я не мав права вимовляти.

 Ліно.

 Я заплющив очі на секунду. 

 Помилка. Непрофесійність. Слабкість.

 Або правда, яка вирвалася раніше, ніж я встиг її зупинити.

 - Максим, - почув я її голос позаду.

 Я не обернувся одразу.

 - Ти теж це відчув? - спитала вона тихіше.

 - Що саме?

 - Що справа змінюється.

 Я нарешті повернувся. Аліна тримала папку притиснутою до грудей, ніби вона могла втекти.

 - Вона вже змінилася, - відповів я. - У той момент, коли ми зрозуміли, що документи редагували.

 Вона нічого не сказала. Лише кивнула.

 І це мовчання було більш промовистим, ніж будь-яка суперечка в архіві.

 Ми зайшли в мій кабінет. Я закрив двері, не думаючи - інстинктивно. Ніби справа вже перестала бути просто справою.

 Я відкрив карту міста на екрані комп'ютера й відмітив усі точки зникнень.

 - Дивись, - сказав я. 

 Аліна підійшла ближче. Надто близько. Я відчув її запах - холодний, стриманий, як і вона сама зараз.

 - Це не хаотичне викрадення, - продовжив я. - Усі маршрути проходять через один сектор.

 - Підземний перехід, - сказала вона одразу.

 - Так.

 Я збільшив зображення.

 - Камери там майже не працюють, - додав я. - Офіційні - зламані. Неофіційні - дивляться в інші боки.

 - А це означає - тихо спитала вона, - що місце  вибране не випадково.

  Я глянув на неї.

 - Ти починаєш думати як я.

 - Ні, - відповіла вона. - Я просто починаю недовіряти паперам.

 Це було щось нове. Небезпесне. І водночас необхідне.

 Я відкрив записи з камер ще раз. Кадри викрадення. Тінь. Рука. Татуювання.

 Я зупинив відео на моменті, де рука трохи з'їжджає.

 - Він не ховається, - сказав я. - Він дозволяє себе побачити.

 - Навмисно, - додала Аліна.

 Ми дивилися на екран мовчки кілька секунд.

 - Він хоче щоб ми його впізнали, - сказав я.

 Аліна повільно видихнула.

 - Або щоб я впізнала.

 Я різко перевів погляд на неї.

 - Ти щось згадала?

 - Ні. І це найгірше, - відповіла вона. - Бо відчуття є. А спогаду - немає.

 Я знав цей стан. Коли правда стоїть поруч, але не дає себе торкнутися.

 Телефон завібрував на столі.

 Невідомий номер.

 Я не відповів одразу. Лише дивився на екран.

 Аліна теж.

 - Візьми, - сказала вона.

 Я натиснув.

 Тиша.

 Потім дихання. Ледь чутне. Спокійне. Контрольоване.

 - Ви довго шукаєте, - сказав чоловічий голос. - Але дивитесь не туди.

 Я не подав голосу. Лише слухав.

 - Ви перевіряєте документи, - продовжив він. - А мали б перевірити пам'ять.

 Зв'язок обірвався.

 У кабінеті стало холодніше.

 - Він знає, що ми в архіві були, - сказала Аліна.

 - Він знає більше, - відповів я. - Він знає, як ми думаємо.

 Я відкрив базу дзвінків.

 Номер - одноразовий. Зареєстрований кілька годин тому.

 Місцезнаходження...

 Я завмер.

 - Що? - спитала Аліна.

 Я повільно повернув до неї екран.

 - Сигнал іде з району відділку.

 Тиша стала важкою.

 - Це неможливо, - прошепотіла вона.

 - Це означає лише одне, - сказав я.

 Я підвівся.

 - Він або дуже близько...

 - ...або вже тут, - закінчила вона.

 Моє серце вдарило сильніше, але не від страху.

 Від усвідомлення.

 Я війшов у коридор. Звичайні звуки. Черговий за столом. Світло. Люди. Усе виглядало нормально. Надто нормально.

 Я повернувся до кабінету й закрив двері повільніше цього разу.

 - Максим, - сказала Аліна, - якщо він знає про нас, про справу, про архів...

 - То він знає і про стару справу, - відповів я.

 Я відкрив останній файл, який не хотів відкривати весь вечір.

 Список усіх співробітників, які мали доступ до тієї старої справи.

 Мій погляд ковзав по іменах.

 І раптом зупинився.

 Одне ім'я було виділене в журналі доступу частіше за інших.

 Але не як слідчий.

 Як технічний консультант.

 - Ні... - тихо сказав я.

 - Що ти знайшов? - спитала Аліна.

 Я не відповів одразу.

 Бо вперше від початку рослідування логіка дала тріщину.

 І ця тріщина вела не до незнайомця.

 А до людини, яку ми бачили майже щодня.

 Я підняв очі на Аліну.

 - Якщо докумени підробили...

 - То це зробив хтось із системи, - прошепотіла вона.

 Я кивнув.

 І в цей момент у коридорі за дверима почулися кроки.

 Повільні. Впевнені.

 Ніби людина не боялася бути почутою.

 Я відчув дивне, майже фізичне передчуття.

 Ми шукали його зовні.

 А він, можливо, весь час стояв значно ближче ніж ми могли дозволити собі уявити.