Коли ворони мовчать

Глава 11

Аліна

Я довіряю фактам, бо вони не дивляться на мене з осудом.

Пам'ть - занадто жива, занадто гучна, занадто болюча.

Але що, як одного дня саме документи виявляться найкращою брехнею?

Архів тисне.

Не стінами - тишею. Вона тут інша: густа, липка, така, що чіпляється до думок і не відпускає.

Я стояла біля стелажа й тримала в руках справу сестри. Папір пожовтів, але цифри були чіткими. Надто чіткими, щоб у них сумніватися.

- Ти знову дивишся на людей, а не на докази, - сказала я, не обертаючись.

- Бо люди залишають сліди, яких немає в документах, - відповів Максим.

Я різко повернулась.

- І саме через це ми вже раз помилилися.

- Ми? - перепитав він. - Чи ти?

- Не перекручуй, - сказала я. - Ти повірив. Я - ні. І тепер ми тут.

Він зробив крок ближче.

- Ти ховаєшся, - сказав він.

- Я захищаюсь, - відповіла я. - Факти - єдине, що не зраджує.

- Ти боїшся, що папери скажуть не те, що пам'ятаєш.

Це влучило.

- Пам'ять бреше Максим, - сказала я холодно. - Ти це знаєш.

- А документи пишуть ті, хто хоче виглядати невинним.

Я підняла справу вище.

- Тут усе сходиться! Час, свідки, маршрути. Він не міг бути там.

- Але був, - відповів Максим. - Бо я бачив таких людей. Вони завжди "не могли".

- Ти бачив не його. Але цього вистачило.

Він замовк. На секунду. Але цього вистачило.

- Ти завжди так робиш, - сказав він тихіше. - Коли болить - ти стаєш холодною.

- А ти завжди граєш у рятівника, - відповіла я. - Навіть коли ніхто не просив.

Ми стояли надто близько. Архів більше не був великим - лише ми й наші голоси, які відбивалися від металевих стелажів.

- Якщо ти не довіряєш фактам, - сказала я, - тоді навіщо ти взагалі тут?

Він дивився на мене довго. Занадто довго для колеги.

- Бо ти тут, - сказав він. - І хтось має не дати тобі знову зникнути в паперах.

Я відчула, як всередині щось здригнулося.

- Не говори так, - сказала я.

- Як?

- Як тоді.

Він зробив ще крок. Його голос знизився.

- Ліно...

Я завмерла.

Так він називав мене лише тоді. Коли ми були не слідчими. Коли я дозволила йому бачити себе без захисту.

- Не смій, - прошепотіла я.

- Вибач, - сказав він одразу. - Я не хотів.

Але було пізно.

Ім'я повисло між нами, як доказ, який неможливо стерти.

- Ти не маєш права змішувати це зі справою, - сказала я, вже тихіше.

- Я не змішую, - відповів він. - Це справа змішує нас.

Я відвернулась. Бо якщо б подивилась на нього ще на секунду - мої факти перестали б мати значення.

А це було найнебезпечніше з усього, що могло статися в цьому архіві.

Я зробила крок назад, ніби відстань могла стерти те слово, яке він випадково вимовив.

"Ліно".

Воно прозвучало тихіше за інші реплики, але вдарило сильніше за будь-який доказ.

Не як ім'я. Як спогад.

Я стиснула папку так, що край врізався в долоню. Біль допомагає зосередиися. Біль був конкретним. Вимірювальним. Реальним. Не таким, як пам'ять.

Максим вже нічого не говорив. І це мовчання було гіршим за суперечку. Коли він сперечався - він був слідчим. Коли мовчав - ставав тим, ким був колись.

Я повільно поклала справу на стіл і відкрила її знову. Дата. Час. Підпис. Свідчення. Усе логічно. Усе чисто. Надто чисто.

Саме це й лякало.

Якщо дивитися лише на документи - він невинний.

Якщо дивитися на деталі - він присутній у кожній тіні.

Я почала звіряти сторінки ще раз, вже механічно. Почерк. Виправлення. Штампи. І раптом помітила дрібницю, яку раніше ігнорувала: різні чорнила в одному протоколі. Один абзац був дописаний пізніше.

Сердце пришвидшилося.

Я нахилилася ближче, майже торкаючись паперу обляччям. Там, де зазначалося "свідка перевірено та виключено", рядок виглядав чужим. Не за стилем. Не за тиском ручки.

Я залющила очі на мить.

Факти не брешуть.

Але їх можуть змінити.

Я обережно перегорнула наступну сторінку й відчула, як усередині щось холоднішає. Час допиту вказаний один, але підпис стоїть на кілька годин пізніше. Це означало лише одне - протокол редагували після завершення.

Я не сказала цього одразу

Не Максиму.

Бо вперше за довгий час зрозуміла: якщо я озвучу зараз, він подивиться не на документ - а на мене. І в його погляді знову буде те саме: не логіка, не аналіз, а тривога за мене.

А мені не можна було бути "об'єктом турботи".

Мені потрібно було бути слідчим.

Я провела пальцем по рядку з підписом Максима.

Рівний. Впевнений. Без вагань.

Тоді він був упевнений.

У людях. У системі. У правді, які йому дали.

Я повільно підняла голову. Він стояв біля іншого стелажа, але я відчувала його погляд навіть спиною. Не тиск. Не контроль. Спостереження.

Так дивляться не на колегу.

Так дивляться на людину, яку бояться втратити знову.

І це було небезпезно.

Я знову повернулася до справи, змушуючи себе мислити сухо. Чоловік із опущеним рукавом. І відчуття, що я його вже бачила.

Я різко вдихнула.