Глава 10

Максим

 Я не люблю несподіванки.

 У нашій роботі вони майже завжди означають смерть або помилку, яку вже не виправиш.

 Після розмови з двоюрідним братом ми оформили протокол, перевірили часи, звірили свідчення. Все виглядало логічно. Надто логічно. А це завжди насторожує.

 Аліна пішла першою. Сказала, що їй потрібно повітря. Я не став зупиняти — лише сказав, щоб подзвонила, як доїде додому.

 Вона не подзвонила.

 Я дивився на телефон, переконуючи себе, що це дрібниця. Зв’язок. Розрядився. Вона доросла. Вона вміє берегти себе.

 Але всередині вже з’являвся той знайомий холод.

 Я спустився в архів — місце, куди зазвичай ходять тільки тоді, коли шукають старі відповіді. Пил, тиша, папки з іменами, які давно перестали щось означати.

 Я шукав не справу.

 Я шукав помилку.

 І знайшов її.

 Стара папка. Закрита. Без цифрового дублювання. Рік, який я намагався не згадувати.

 Ім’я, яке я впізнав одразу.

 Я.

 Я відкрив матеріали повільно, ніби боявся, що папір може вкусити. Свідчення. Пояснення. Підпис.

 Мій підпис.

 У справі проходив чоловік із татуюванням птаха. Проходив як свідок. Потім — як той, кого «перевірили й виключили».

 Я відчув, як кров відступає від обличчя.

 Тоді я вірив фактам. Датам. Документам.

 І я закрив очі на людину.

 Я почув кроки за спиною.

 — Ти теж це знайшов? — сказала Аліна.

 Я різко обернувся.

 — Ти мала бути вдома.

 Вона гірко всміхнулась.

 — Я не могла. Бо зрозуміла дещо дорогою.

 Вона підійшла ближче й поклала на стіл фотографію.

 — Це він, — сказала вона. — І це… — вона подивилась мені в очі, — моя сестра.

 Світ стиснувся до однієї точки.

 — Твоя… — я не договорив.

 — Вона зникла багато років тому, — сказала Аліна. — І справу вів ти.

 Тиша була оглушливою.

 — Він не мститься випадковим людям, — прошепотів я. — Він повертає нас туди, де ми збрехали собі.

 Аліна зробила крок назад.

 — Він не полює на жінок, Максим.

 — Тоді на кого?

 — На нас.

 Я зрозумів це занадто пізно.

 Мій телефон завібрував.

 Невідомий номер.

 Одне повідомлення.

 «Ти знову не побачив головного.

 Але вона вже поруч».

 Я підняв очі на Аліну.

 Ми сиділи мовчки.

 Папки, фото, старі протоколи лежали між нами, ніби третій учасник розмови — той, хто знає правду й насолоджується цим.

 Я дивився на Аліну й не впізнавав її. Не ту, яку знав раніше. Не ту, що жила емоціями й уламками пам’яті. Зараз вона була холодною. Зібраною. Надто точною.

 — Документи не брешуть, — сказала вона раптом. — Люди — так.

 Я зітхнув.

 — Документи пишуть люди, — відповів я. — І саме тому їм не можна довіряти сліпо.

 Вона підняла на мене очі.

 — Ти віриш словам? Після всього?

 — Я вірю паузам, — сказав я. — Поглядам. Тому, як люди мовчать, коли їм є що приховувати.

 — Це не доказ, — різко сказала вона.

 — А підпис — доказ? — я вдарив пальцем по папці. — Мій підпис теж тут. І що, він робить мене правим?

 Вона замовкла. Я бачив, як у ній борються дві версії реальності.

 — Якщо орієнтуватися лише на відчуття, — сказала вона, — ми знову помилимось.

 — А якщо лише на папери, — відповів я, — ми знову не побачимо живої людини.

 Вона підвелася й почала ходити архівом. Її кроки відбивалися від стін, змішуючись із моїми думками.

 — Ти завжди так працював, — сказала вона. — Вірив людям. Навіть тоді, коли не мав.

 — А ти завжди ховалася за фактами, — відповів я. — Навіть коли правда кричала.

 Вона зупинилась.

 — Бо факти не зраджують, Максим.

 — Вони просто мовчать, — сказав я. — Так само, як ворони.

 Вона подивилась на мене довго. Ніби вперше.

 — Ти боїшся, що він справді винен? — спитала вона.

 — Я боюся, що він не єдиний, — відповів я. — І що ми дозволили цьому статися.

 Я підвівся, взяв фото з її сестрою.

 — Подивись, — сказав я. — Вона не боїться камери. Вона дивиться прямо. Так дивляться люди, які довіряють.

 Аліна стисла пальці.

 — А тепер подивись на протокол, — сказала вона, простягаючи мені папір. — Час. Місце. Свідки. Усе сходиться.

 — Крім життя, — відповів я.

 Вона різко видихнула.

 — Ми плутаємось, — сказала вона. — Бо міняємось місцями.

 — Можливо, — кивнув я. — Бо інакше не вижити.

 Мій телефон знову завібрував.

 Невідомий номер.

 Нове повідомлення.

 «Ти навчився вірити людям.

 Вона — паперам.

 Але правда між вами».

 Я підняв погляд на Аліну.

 — Він слухає нас, — сказав я.

 — Ні, — відповіла вона. — Він нас знає.

 І в цю мить я зрозумів: щоб зловити його, нам доведеться зламати не тільки справу — а й одне одного.