Глава 9

Максим

 Найстрашніше у цій справі не те, що він забирає людей.

 Найстрашніше - що він забирає минуле, яке ти так старанно намагався не пам’ятати.

 І коли правда дивиться на тебе з темряви, логіка більше не рятує

 Я ненавиджу ранки після поганих новин.

 Місто ніби нічого не знає - їде, шумить, живе. А ти вже живеш у зовсім іншому ритмі, де кожен звук - це сигнал, кожна тінь - можливість.

 Аліна прийшла раніше за мене. Я побачив світло в її кабінеті ще з коридору. Вона завжди так робила, коли не могла спати: приходила туди, де хоча б стіни звикли до правди.

 - Ти теж не спала, - сказав я замість привітання.

 Вона не підняла очей від столу.

 - Я рахувала, - відповіла тихо.

 - Що?

 - Скільки разів за ніч я прокинулася з думкою, що це моя провина.

 Я зачинив двері.

 - Не починай.

 - Я й не закінчувала, - гірко усміхнулась вона.

 На столі лежали роздруківки: маршрути, час, скріни з камер. Я впізнав їх одразу — друга дівчина. Ті самі розриви в записах. Та сама тінь.

 - Він пришвидшується, - сказав я.

 - А ми - ні, - відповіла вона.

 Я сів навпроти. Вперше за довгий час - не поруч, не збоку. Навпроти. Як тоді, багато років тому, коли ми ще вміли дивитися одне одному в очі й не боятися того, що там побачимо.

 - Я вчора передивився все ще раз, - сказав я. - Камери, маршрути, звіти.

 - І?

 - Він знає поліцію. Не загалом - конкретно нас.

 Вона нарешті підняла погляд.

 - Ти думаєш, він слідкує?

 - Я впевнений, що він спостерігає.

 - За ким?

 - За тобою.

 Вона видихнула повільно, ніби чекала цього.

 - Тоді моя ідея…

 - Ні, - перебив я різко. - Навіть не починай знову.

 - Максим, - вона нахилилась уперед. - Якщо він дивиться на мене, значить…

 - Значить, він уже вибрав, - сказав я. - І я не дам йому ще один шанс.

 Вона замовкла. Я бачив, як у ній борються дві речі: страх і рішучість. І я знав — рішучість завжди перемагає.

- Ти не маєш права вирішувати за мене, - сказала вона тихо.

 - Маю, - відповів я. - Якщо це рішення може тебе вбити.

 Повисла тиша. Та сама, від якої починають дзвеніти вуха.

 - Ти все ще думаєш, що можеш мене захистити, - сказала вона.

 - Я знаю, що не пробачу собі, якщо не спробую.

 Вона відвернулась до вікна.

 - А якщо правда така, що я - частина цього?

 - Тоді ми розберемося, - сказав я. - Разом.

 Вона повернулась до мене різко.

 - А якщо правда про нас?

 - Про нас?

 - Про те, що ми знову поруч не через справу.

 Я не відповів одразу. Бо це було єдине питання, на яке в мене не було логічної відповіді.

 - Я тут, бо не можу бути деінде, - сказав я нарешті. - І якщо це помилка - я прийму її.

 Вона дивилась на мене довго. Занадто довго для колег. Занадто відверто для людей, які все ще роблять вигляд, що між ними нічого не лишилося.

 - Тоді слухай, - сказала вона. - У мене є ще одна деталь. Я не сказала на нараді.

 Я напружився.

 - Я бачила татуювання, - продовжила вона. - Не тільки на відео. Раніше.

 - Де?

 - У минулому.

 У мене похололо всередині.

 - Наскільки раніше?

 - Настільки, що якщо я скажу - нам доведеться перестати робити вигляд, що це просто справа.

 Я зрозумів: ми більше не йдемо за ним.

 Він веде нас.

 І цього разу - прямо в те місце, де правда болить сильніше за будь-який злочин.

 Ми вийшли з відділку мовчки.

 Так мовчать люди, які домовилися не говорити зайвого - бо кожне слово може зруйнувати хитку рівновагу.

 Перша адреса була знайома. Занадто знайома.

 - Ти готова? - спитав я, коли ми зупинилися біля під’їзду.

 Аліна кивнула, але її пальці стиснули ремінець сумки сильніше, ніж потрібно.

 - Я готова настільки, наскільки це взагалі можливо, - сказала вона.

 У квартирі першої зниклої пахло холодною кавою й ліками. Мати сиділа за столом, ніби чекала нас саме тут, саме зараз.

- Ви знову, - сказала вона без здивування. - Значить, ще немає новин.

 Я сів навпроти, Аліна - трохи збоку. Ми вже були тут. Знали ці стіни, ці тріщини на стелі, цей погляд - сповнений надії, яка повільно вмирає.

 - Ми перевіряємо все ще раз, - сказав я. - Іноді деталі з’являються не одразу.

 - Деталі? - жінка гірко всміхнулась. - Моя донька - не деталь.

 - Ми знаємо, - тихо сказала Аліна.

 Я подивився на неї. Вона дивилась прямо матері в очі. Без захисту. Без професійної маски.

 - Ви помітили щось дивне? - спитала Аліна. - Перед зникненням. Людину, жест, слово.

 Жінка замислилась.

 - Вона сказала… - почала і зупинилась. - Сказала, що хтось за нею дивиться. Але я подумала - це страх. У наш час усі бояться.

 У грудях у мене щось клацнуло.

 - Ви пам’ятаєте, як він виглядав? - спитав я.

 - Ні, - похитала головою. - Але вона згадувала руку. Дивне татуювання. Я не звернула уваги…

 Аліна різко вдихнула.

 - Яке? - спитала вона.

 - Птах, - відповіла жінка. - Наче чорний птах.

 Я зустрівся поглядом з Аліною. Вона зблідла.

 Друга адреса була важчою.

 Молода сестра другої зниклої не плакала. Вона злилась. І цей гнів був страшнішим за сльози.

 - Ви обіцяли, - сказала вона, дивлячись прямо на мене. - Ви сказали, що зробите все.

 - Ми робимо, - відповів я. - Але нам потрібно ще трохи часу.

 - У вас його немає! - вона вдарила долонею по столу. - Вона не зникла. Її забрали.

 - Ми це знаємо, - втрутилась Аліна. - Саме тому ми тут.

 - Тоді скажіть правду, - різко сказала дівчина. - Він уже робив це раніше, так?

 Запитання зависло між нами.

 - Так, - відповів я після паузи. - І ми його знайдемо.