Глава 8

Аліна 

 Найнебезпечніша пастка — та, в якій ти добровільно стаєш здобиччю,
бо знаєш: хтось іде за тобою не зі зброєю, а з почуттям, яке не дозволяє відступити.

 Мій кабінет здавався мені надто тісним для цієї розмови. Стіни, завішані схемами й фотографіями, мовчки спостерігали, як напруга повільно піднімається між нами. Лампа над столом давала різке світло - безжальне, як правда, від якої не сховаєшся.

 Я стояла біля вікна. Максим - навпроти, біля дверей. Між нами був простір, який раніше ніколи не був таким холодним.

 - Я піду тим маршрутом, - сказала я. - Тим самим. Щодня. В один і той самий час.

 Він одразу зрозумів.

 - Ні.

 - Максим…

 - Ні, - повторив він жорсткіше. - Навіть не починай.

 Я обернулася.

 - Це логічно. Він уже стежив. Йому потрібно бути впевненим, що я згадала. Якщо я з’явлюся там, де він звик бачити жертву…

 - Ти не жертва, - перебив він.

 - Для нього - так.

 - Я не дозволю, - сказав він тихо, але в голосі було більше страху, ніж злості.

 Я підійшла ближче.

 - Ти не можеш заборонити.

 - Можу, - відповів він. - І зроблю.

 - Чому? - різко спитала я. - Бо це небезпечно? Чи бо ти знову хочеш вирішити за мене?

 Він стиснув щелепи.

 - Бо я вже один раз ледь тебе не втратив.

 Слова зависли між нами.

 - Це не аргумент у справі, - сказала я, але голос зрадницьки здригнувся.

 - Це аргумент для мене, - відповів він.

 Я відвернулася, вдихнула глибше.

 - Максиме, - сказала я повільно. - Якщо він справді той, про кого ми думаємо, він не піде на контакт, поки не відчує контроль.

 - І ти пропонуєш віддати йому цей контроль? - спитав він.

 - Я пропоную забрати його в потрібний момент.

 Він підійшов ближче. Занадто близько.

 - А якщо він не помилиться? - прошепотів він. - А якщо ти не встигнеш?

 - Ти будеш поруч.

 - Це не гарантія, - різко сказав він. - Ніколи не була.

 Я підняла на нього погляд.

 - Ти боїшся не за справу.

 Він мовчав.

 - Ти боїшся за мене, - додала я.

 - Так, - сказав він нарешті. - Бо я все ще…

 Він замовк. Зробив крок назад.

 - Це не має значення, - швидко додав він. - Не зараз.

 Я дивилася на нього й розуміла: має. Ще й як.

 - Тоді подивися на мене, - сказала я. - І скажи, що тобі байдуже.

 Він не зміг.

 Його погляд був надто знайомим. Таким, від якого колись ставало спокійно й небезпечно водночас.

 - Я не можу знову бути тим, хто стоїть осторонь, - сказав він глухо. - І чекає дзвінка з лікарні.

 У кабінеті стало тихо. Я чула лише власне дихання.

 - Я не прошу дозволу, - сказала я нарешті. - Я прошу довіри.

 Він повільно похитав головою.

 - Довіра - це не наражати тебе на смерть.

 - А мовчання - це дозволити йому вбивати далі, - відповіла я.

 Ми стояли надто близько. Між нами знову була не лише справа.

 - Я не погоджуюся, - сказав Максим. - І якщо ти зробиш це сама…

 - Ти мене зупиниш? - тихо спитала я.

 Він подивився мені просто в очі.

 - Я піду з тобою, - сказав він. - Але не як спостерігач. Як щит.

 Я заплющила очі.

 Бо саме цього я боялася найбільше.

 І саме цього хотіла почути.

  Сім днів я ходила одним і тим самим маршрутом = повільно, навмисно неточно, залишаючи в розкладі дірки, які могли виглядати як слабкість. Я виходила з роботи пізно. Занадто пізно. Поверталася через двори, де світло ліхтарів губилося в калюжах. Інколи зупинялася, ніби слухала музику в навушниках, хоча вони були вимкнені.

 Максим ішов поруч. Або позаду. Або дивився з машини. Завжди так, щоб я знала - він є. І водночас так, щоб цього не було видно.

 - Сьогодні знову нічого, - сказав він увечері п’ятниці, коли ми стояли біля мого під’їзду.

 - Це добре, - відповіла я автоматично.

 - Ні, - заперечив він. - Це означає, що він або розумніший, або ближче, ніж ми думаємо.

 Я мовчала.

 - Ти помітила щось? - спитав він.

 - Людей, які дивляться довше, ніж потрібно, - відповіла я. - Але це місто. Тут усі дивляться так.

 - А страх?

 Я підняла очі.

 - Страх - так. Але не знаю, мій чи чужий.

 Він кивнув.

 Ми не говорили про втому. Не говорили про те, що кожна ніч закінчувалася однаково - порожнечею. Камери мовчали. Люди проходили повз. Тіней було надто багато, але жодна не затримувалася.

 На восьмий день я зрозуміла: нас водять колом.

 - Він не клюне, - сказала я Максиму зранку, в кабінеті. - Не так.

 - Або він чекає, - відповів він. - Щоб ми втратили терпіння.

 - Або щоб я втратила контроль, - сказала я.

 Він подивився на мене надто уважно.

 - Ти його віддаєш, - сказав він. - Навіть коли цього не хочеш.

 - Я знаю, - відповіла я.

 Нарада була призначена несподівано. Начальник зайшов у зал швидко, без вступу, з папкою в руках. Його обличчя було жорсткішим, ніж зазвичай.

 - Сідайте, - сказав він. - У нас проблема.

 Я відчула це ще до слів.

 - Два тижні тому зникла жінка, - продовжив він. - Ви всі це знаєте. Сьогодні вранці - ще одна.

 У залі стало тихо.

 - Схожий сценарій, - сказав хтось.

 - Не схожий, - відповів начальник. - Той самий.

 Я стисла руки під столом.

 - Ніч, - продовжив він. - Околиця. Телефон знайдений за квартал від місця зникнення. Камери - уривки. Тінь. Рука.

 Я повільно підняла погляд на Максима. Він уже дивився на мене.

 - Два тижні, - різко сказав начальник. - Два тижні ви ходите навколо цієї справи. І що ми маємо?

 Ніхто не відповів.

 - Ми нічого не зробили, - продовжив він. - А він - зробив.

 Ці слова вдарили сильніше за будь-який докір.