Глава 7

Аліна

 «Найгірші істини не кричать. Вони чекають, поки ти залишишся з ними наодинці».

 Я не могла відірвати погляд від його руки.

 Точніше - від тієї частини, де її вже не було.

 Кадр зупинився на порожньому куті будівлі. Дівчина зникла, наче її стерли. Ніби місто проковтнуло її й не вдавилося.

 - Перемотай ще раз, - сказала я.

 Максим мовчки натиснув клавішу. Запис пішов по колу. Знову і знову.

 Я ловила себе на тому, що рахую удари серця між її кроками. Два. Три. Чотири.

 На п’ятому - він з’являється.

 - Зупини тут, - сказала я.

 - Ми вже дивилися, - відповів Максим.

 - Зупини.

 Він зупинив.

 - Бачиш? - я ткнула пальцем в екран. - До захвату. За секунду до.

 - Що саме? - спитав він.

 - Вона його знає.

 Він повільно повернувся до мене.

 - Це припущення.

 - Ні, - сказала я. - Це реакція. Вона не кричить одразу. Вона вагається. Наче впізнає.

 - Або шок.

 - Або ім’я, - відповіла я тихо.

 Ми знову мовчали. Я відчула, як у грудях піднімається тривога - не різка, а повзуча.

 - Максим, - сказала я, не дивлячись на нього. - Ти казав, що бачив це тату раніше.

 - Так.

 - У тій справі… - я ковтнула. - Там був підозрюваний?

 Він не відповів одразу.

 - Був, - сказав нарешті. - Але він не дійшов до суду.

 Я різко обернулася.

 - Чому?

  - Бо справа розвалилася.

 - Через відсутність доказів?

 - Через свідка, - відповів він.

 У мене похололо всередині.

 - Якого свідка?

 Він подивився мені в очі.

 - Тебе.

 Світ ніби здригнувся.

 - Це неможливо, - сказала я. - Я б пам’ятала.

 - Ти пам’ятаєш не все, - тихо відповів він.

 Я підвелася так різко, що стілець грюкнув.

 - Ти зараз що робиш? - мій голос тремтів. - Натякаєш, що я…

 - Я нічого не натякаю, - перебив він. - Я кажу, що ти була там. І що після твого свідчення справу закрили.

 - Ти ніколи мені цього не казав.

 - Ти ніколи не питала.

 Я відчула, як у скронях стукає кров.

 - Ти знав. Увесь цей час ти знав і мовчав.

 - Бо ти не була готова.

 - А зараз? - різко спитала я. - Я готова?

 Він не відповів.

 Я підійшла до вікна. Дощ усе ще лив. Місто виглядало так, ніби хотіло змити з себе пам’ять.

 - Я не пам’ятаю того чоловіка, - сказала я тихо. - Але я пам’ятаю страх. І лікарню. І те, як ти сидів під дверима.

 - Ти сказала, що не бачила обличчя, - промовив він. - І що на руці не було нічого особливого.

 Я різко обернулася.

 - Я збрехала?

 - Або захистила себе, - відповів він. - Або когось іншого.

 Це було гірше за звинувачення.

 - Максиме… - я відчула, як земля йде з-під ніг. - А якщо я його знала?

 Він повільно кивнув.

 - Ось чому ця справа повернулася.

 Я знову глянула на екран. На руку. На тату.

 І раптом щось клацнуло.

 - Збільш ще, - сказала я.

 - Ми вже на максимумі.

 - Не руку, - прошепотіла я. - Фон.

 Він зробив, як я сказала.

 За спиною дівчини, у відбитті мокрого вікна, було видно ще одну постать.

 - Це неможливо… - прошепотів Максим.

 - Він був не один, - сказала я.

 - Камера не фіксувала руху.

 - Бо він не рухався, - відповіла я. - Він дивився.

 Ми дивилися на силует, ледь помітний, майже примарний.

 - Це не викрадач, - сказала я. - Це свідок.

 Максим повільно видихнув.

 - Або хтось, хто чекав, - додав він.

 Мені стало холодно.

 Бо я раптом зрозуміла ще одну річ.

 - Максим… - сказала я. - У тій старій справі… був ще хтось, правда?

 Він мовчав надто довго.

 - Так, - сказав нарешті. - І цей хтось… досі в поліції.

 Тиша впала між нами, важка й остаточна.

 І я вперше подумала не про дівчину.

 А про те, кого з нас ця правда зламає першою. 

 Я дивилася на Максима так, ніби бачила його вперше. Наче між нами раптом з’явилася третя присутність - тінь минулого, яка слухала кожне слово.

 - Ти сказав… у поліції, - повільно повторила я. - Ти зараз розумієш, що це означає?

 - Я розумію більше, ніж хотів би, - відповів він глухо.

 - Тоді скажи ім’я.

 Він відвів погляд.

 - Я не можу.

 - Не хочеш, - поправила я.

 - Це різні речі.

 Я стисла пальці так, що нігті врізалися в шкіру.

 - Максиме, якщо ми зараз почнемо грати в мовчанку, - сказала я тихо, - ми вже програли.

 Він повільно кивнув.

 - Я знаю.

 - Тоді чому?

 - Бо якщо я скажу ім’я… - він зупинився. - Ти більше не зможеш вдавати, що це просто справа.

 - Я і так не вдаю.

 - Ні, - він подивився мені в очі. - Ти все ще тримаєшся за ідею, що правда десь зовні. У файлах. У камерах.

 Я мовчала.

 - А вона вже тут, - продовжив він. - Між нами.

 Я різко відвернулася.

 - Це несправедливо, - сказала я. - Ти перекладаєш на мене те, чого я не пам’ятаю.

 - Я перекладаю на тебе те, що ти відклала, - відповів він. - Бо тоді інакше було не вижити.

 Я закрила очі. Картинки почали спливати уривками - запах металу, холодна плитка, чужі руки… але без облич.

 - Якщо я була свідком, - сказала я, - чому мене не захищали?

 - Захищали, - тихо сказав він. - Мною.

 Я різко повернулася.

 - Що ти маєш на увазі?

 - Я писав рапорти. Я знімав тебе зі справи. Я переконував керівництво, що ти нестабільна.

 Слова вдарили сильніше, ніж я очікувала.

 - Ти… що?

 - Я рятував тебе, - швидко додав він. - По-своєму.

 - Ти зламав мою кар’єру, - прошепотіла я.

 - Ти була жива, - відповів він. - Це було важливіше.