Глава 6

Максим

 Найстрашніше - не те, що камери не бачать.

 Найстрашніше - те, що вони пам'ятають краще за нас.

 Ми вихиїхали ще до світанку. Місто було напівпорожнє, вологе після нічного дощу, ніби саме не хотіло прокидатися й дивитися нам у вічі. Я сидів за кермом, Аліна - поруч. Вона мовчала, втягнувши плечі, з каре, що вибивалося з-під капюшона. Волосся було трохи розкуйовджене, ніби вона провела по ньому рукою занадто багато разів - або навпаки, зовсім забула.

 - Кава? - спитав я, не відводячи очей від дороги.

 - Пізніше, - відповіла вона. - Спочатку камери.

 Завжди так. Спочатку факти. Навіть коли вона удає, що живе емоціями.

 - Почнемо з офіційних, - сказав я. - Районна адміністріція, потім приватні магазини.

 - А неофіційні? - тихо спитала вона.

 - Після. Якщо залишаться сили... і виправдання.

 Вона ледь посміхнулася, але швидко знову стала серйозною.

 Перша точка - старий ТЦ на околиці. Камери там міняли ще за минулого керівника, тож архів був уривчастий. Адміністратор - втомлений чоловік з червоними очима - впустив нас без зайвих питань.

 - Дата? - спитав він.

 Я назвав.

 Аліна напружилася. Я це відчув навіть без погляду.

 - Часовий проміжок? - уточнив адміністратор.

 - З 22:00 по 01:00, - відповів я.

 - Багато.

 - Ми нікуди не поспішаємо, - сказав я.

 Аліна глянула на мене.

 - Не бреши.

 Я знизав плечима.

 Запис пішов повільно. Люди, тіні, дощ, машини. Ніч завжди виглядає невинною, поки не знаєш, що саме шукаєш.

 - Стоп, - сказала вона раптом. - Назад. На десять секунд.

 Адміністратор послухався.

 - Бачиш? - вона нахилилась ближче до екрана. - Лівий край.

 - Це просто перехожий, - сказав я автоматично.

 - Або ні.

 Я примужився. Силует був знайомий. Надто знайомий.

 - Камери не фіксує обличчя, - додав я швидше для себе, ніж для неї.

 - Зате фіксує звичку, - відповіла Аліна. - Подивися, як він зупиняється. Наче чекає.

 Я мовчав.

 - Максим, - сказала вона тихо. - Скажи чесно ти це бачив?

 Я відвів погляд.

 - Я бачив щось схоже.

 Вона кивнула. Без здивувань. Це було найгірше.

 Друга точка - маленька автомийка. Камери старі, власник нервовий.

 - Я нічого не зберігаю довше тижня., - буркнув він.

 - Нам пощастило, - сказав я. - Сьогодні рівно шість днів.

 Він подивився на мене з підозрою, але пустив.

 Тут запис був гіршої якості. Але рух - чіткіший.

 - Це він, - сказала Аліна. - Той самий.

 - Або хтось дуже схожий, - знову спробував я.

 Вона повернулася до мене.

 - Ти все ще хочеш, щоб це був "хтось".

 Я не відповів.

 Коли ми вийшли, почався дощ. Справжній, важкий.

 - Тепер неофіційні, - сказала вона.

 - Ти впевнена?

 - Ні. Але я не можу зупинитися.

 Ми поїхали у старий квартал. Там, де камери ставлять "для себе". Магазини, пад'їзди, балкони.

 - Тут живе чоловік, - сказав я, зупиняючись. - Колишній електрик. Любить усе записувати.

 - Ти його знаєш?

 - Я знаю багатьох.

 Він довго не відчиняв. Потім усе ж визирнув.

 - Поліція? - спитав.

 - Так, - відповів я. - Нам потрібна ваша допомога.

 - А мені - тиша, - буркнув він. - Але заходьте.

 Запис був... надто сітким.

 Я дивився і відчував, як щось усередині починає ламатися.

 - Це вже не помилка, - сказала Аліна. - Це маршрут.

 - І звичка, - додав я.

 Вона глянула на мене.

 - Ти знав.

 - Я підозрював.

 - Чому мовчав?

 Я закрив очі на секунду.

 - Бо ми не можемо будувати справу на відчуттях.

 Вона нічого не сказала. Лише вийшла на вулицю. Я пішов за нею.

 - Аліна...

 - Не зараз, - перебила вона. - Просто скажи одне. Якщо правда виявиться.. ти витримаєш?

 Я подивився на мокрий асфальт.

 - Я не впевнений, - відповів чесно. - Але я не тікатиму.

 Вона кивнула.

 - Тоді їдемо далі.

 Я сів за кермо й завів двигун.

 Камери мовчали.

 Але цього разу - занадо голосно.

 Дощ посилився, краплі били по лобовому склу так ритмічно, що здавалося - це відлік. До чогось, що вже не можна буде скасувати.

 - Є ще одна камера, - сказав я, не дивлячись на Аліну. - Вона неофіційна. Формально її не існує.

 Вона повільно повернула голову.

 - Чия?

 - Колишній бар. Закрився після пожежі. Але власник не знімав обладнання.

 - Чому?

 - Казав, що камери - єдине, що його ще слухається.

 Аліна ледь кивнула.

 - Поїхали.

 Бар стояв у глибині двору, між облупленими будинками. Світло там не горіло роками, але камера над входом - висіла. Маленька, непримітна, трохи перекошена.

 - Якщо вона працює... - почала Аліна.

 - Якщо ні - ми ніколи не дізнаємося, - закінчив я.

 Всередині пахло пилом і старим алкоголем. Я увімкнув ноутбук, під'єднався до накопичувача. Кілька секунд - з'явився список файлів.

 - Є, - сказав я тихо.

 Аліна підійшла ближче. Ми сиділи майже торкаючись плечима.

 - Дата? - спитала вона.

 Я відкрив потрібний файл.

 Спочатку  - ніч. Порожній двір. Ліхтар, що блимав. Нічого.

 - Перемотай, - сказала вона.

 Я прискорив.

 І тоді вона з'явилася.

 Дівчина йшла швидко, притискаючи телефон до вуха. Вона щось говорила - ми не чули, але її жести були різкими. Вона зупинилася. Озирнулася.

 - Стоп, - сказала Аліна.

 Я зупинив відео.

 - Вона відчуває, - прошепотіла Аліна. - Дивись, як напружилися плечі.

 Я не відповів. Бо вже знав, що буде далі.

 Відео пішло знову.

 З тіні вийшов постать. Не різко. Повільно. Наче він не поспішав. Наче знав, що вона нікуди не дінеться.