Глава 5

Аліна

 Я завжди вірила, що правда - це щось чітке, як протокол або підпис у справі. Що її можна знайти, якщо достатньо довго дивитися на факти й не слухати серце. Але з роками я зрозуміла інше: пам’ять уміє брехати переконливіше за будь-яку людину. Вона ховає страх під логікою, провину - під мовчанням, а любов - під професійною дистанцією. Я боюся не того, що правда відкриється. Я боюся, що коли це станеться, я впізнаю в ній себе - і не зможу відвернутися.

 У відділку було шумніше, ніж зазвичай. Ранок завжди приносить із собою надмір голосів, запах кави й відчуття терміновості, яке не завжди має під собою підстави. Я любила приходити раніше, але цього разу навмисно з’явилася вчасно. Не хотіла залишатися наодинці з думками.

 Максим уже був тут.

 Він стояв біля дошки зі схемами, тримаючи в руках папку. Коли почув мої кроки, обернувся.

 - Добрий ранок, - сказав він.

 - Ранок, - відповіла я, ставлячи сумку на стілець. - Ти не спав.

 - Спав достатньо.

 - Це не відповідь.

 Він ледь усміхнувся, але очі залишилися серйозними.

 - Я знайшов дещо.

 - Дещо - це неформулювання, - сказала я. - Або є факт, або його немає.

 - Є файл. Камера, яка не мала працювати.

 - Не мала - не означає не працювала, - відповіла я, сідаючи. - Де?

 Він підійшов ближче й поклав флешку на стіл.

 - Тут.

 Я не взяла її одразу.

 - Ти перевірив час? - спитала я.

 - Тричі.

 - Локацію?

 - Збігається з маршрутом зниклої.

 - Якість?

 - Погана.

 - Отже, інтерпретації.

- Отже, шанс, - відповів він.

 Я подивилася на нього. Довше, ніж планувала.

 - Максим, - сказала я спокійно, - шанс - це не доказ.

 - А відсутність доказів - не виправдання, - відповів він майже різко.

 Пауза. Кілька колег пройшли коридором, хтось жартував, хтось грюкнув дверима. Життя тривало, не зважаючи на наші принципи.

 - Покажи, - сказала я.

 Він під’єднав флешку до комп’ютера. Екран засвітився, з’явилося зернисте зображення. Ніч. Порожня вулиця. Час у кутку екрана.

 - Тут, - сказав Максим, нахилившись ближче. - Бачиш?

 - Бачу шум, - відповіла я. - І тінь.

 - Тінь рухається.

 - Камери часто «рухають» тіні.

 - Не так.

 Я перемотала. Назад. Ще раз. Зупинила.

 - Вона могла йти швидше.

 - А могла зупинитися.

 - Максим…

 - Аліна, - перебив він. - Скажи чесно. Якби це була будь-яка інша справа, ти б уже занесла це в матеріали?

 Я мовчала.

 - От бачиш, - сказав він тихіше. - Ти теж це відчуваєш.

 - Я відчуваю відповідальність, - відповіла я. - А не підозри.

 - Інколи це одне й те саме.

 Я відвернулася до вікна.

 - Ти хочеш повторення? - спитала я. - Ти пам’ятаєш, чим це закінчилося минулого разу?

 Він не відповів одразу.

 - Я пам’ятаю, чим закінчилося мовчання, - сказав він нарешті.

 Я повернулася до нього.

 - Ти зараз намагаєшся змусити мене сумніватися у власних рішеннях?

 - Ні. Я намагаюся змусити тебе не робити їх самій.

 Знову тиша. Важка. Знайома.

 - Добре, - сказала я нарешті. - Я долучу файл. Але з приміткою. Без висновків.

 - Це все, про що я прошу.

 - Ні, - поправила я. - Це максимум, на який я готова піти.

 Він кивнув.

 - Поки що.

 Я різко підняла погляд.

- Не тисни.

- Я не тисну. Я поруч.

- Це не завжди краще.

 Він зітхнув, відступив на крок.

 - Якщо буде щось ще, - сказав він, - я скажу.

 - Цього разу, - уточнила я.

 - Цього разу, - повторив він.

 Я зберегла файл, додала коментар, закрила справу. Клацання миші прозвучало надто голосно.

 - Максим, - сказала я, вже не дивлячись на нього.

 - Так?

 - Якщо виявиться, що ти помиляєшся…

 - Я візьму це на себе.

 - Я не про службове, - сказала я тихо.

 Він мовчав.

 - Я знаю, - відповів він.

 Коли він пішов, у кабінеті знову стало тихо. Я подивилася на екран із зупиненим кадром.

 Тінь застигла між світлом і темрявою.

 Як і ми.

 Я ще довго дивилася на екран після того, як Максим пішов. Кадр був нерухомий, але враження — ніби він спостерігав за мною. Тінь, зафіксована камерою, нагадувала пляму, яку неможливо відмити: що довше дивишся, то більше вона стає схожою на щось конкретне.

 Двері кабінету тихо скрипнули.

 - Ти ще тут? - голос чергової, Ірини, прозвучав надто бадьоро.

 - Так, - відповіла я. - Щось хотіла?

 - Начальник просив зайти. Каже, у вас із Черненком з’явився новий матеріал.

 Я внутрішньо напружилася.

- Уже йду.

 У кабінеті начальника пахло старим папером і дешевим тютюном. Він сидів за столом, переглядаючи звіти, й навіть не підняв голови, коли я зайшла.

 - Сідай, Вербицька, - сказав він. - І поясни мені, чому в справі з’являються файли без офіційного джерела.

 - Бо вони можуть мати значення, - відповіла я рівно.

 Він нарешті подивився на мене.

 - Можуть - не наше улюблене слово.

 - Але й ігнорувати - не варіант.

 - Це позиція чи емоція? - сухо запитав він.

 Я зробила паузу.

 - Це професійна обережність.

 - Черненко приніс?

 - Так.

 - І ти йому довіряєш?

 Питання зависло між нами.

 - Я перевіряю інформацію, - сказала я. - Не людей.

 - У нашій роботі це часто одне й те саме.

 Він відкинувся на спинку крісла.

 - Послухай, Аліна. Я знаю, що у вас із ним… історія.

 - Це не має значення, - різко сказала я.

 - Має. Завжди має, - спокійно відповів він. - Особливо коли справа починає нагадувати стару.

 Я відчула, як у грудях щось стиснулося.