Глава 4

Максим

 Я сказав собі, що це просто співпадіння. Брехати собі - найпростіша форма виживання.

 Я завжди думав, що переїзд - це спосіб обдурити пам'ять. Змінити декорації, маршрути, звуки. Наче мозок - наївний свідок, якому достатньо іншого освітлення, щоб він переплутав події. Але пам'ять не працює за цими правилами. Вона не прив'язується до місць. Вона прив'язується до людей. 

 Аліна була тут. 

 І цього виявилося достатньо, щоб усе інше втратило значення.

 Після розмови в її кабінеті я довго не міг зосередитися. Взяв каву з автомата - гірку, водянисту, - і пив її повільно, більше для руху, ніж смаку. Коридорами ходили люди, хтось сміявся, хтось сперечався через дрібниці. Життя відділку тривало, ніби нічого не сталося. Ніби минуле не зайшло сюди разом із новою слідчою.

 Я сів за стіл і відкрив матеріали нової справи. Не тому, що мене попросили. А тому, що інакше думки починали крутитися надто швидко. 

 Зникнення.

 Жінка.

 Час - ніч.

 Місце - околиця, де світло ліхарів завжди здається слабшим, ніж темрява між ними.

 Я читав уважно, повільно, двічі. І щоразу відчуття знайомості ставило чіткішим. Не конкретний факт - радше ритм. Послідовність. Порожнеча між рядками.

 Не вигадуй, - сказав я собі. - Ти хочеш бачии зв'язок, бо він зручний.

 Але зручні версії я вже бачив. Саме вони колись змусили мене мовчати. 

 Я відкинувся на спинку стільця й заплющив очі. На мить. Усього на мить. Але цього вистачило.

 Той самий коридор.

 Той самий запах волого.

 Двері, за якими хтось плаче - чи, можливо, просто дихає занадто голосно.

 Я тоді стояв так само, як тепер. І думав, що якщо не зайду - нічого не зміниться. Що все вже вирішено. Що Аліна знає краще.

 Вона завжди знала краще, - так я собі сказав.

 Я різко відкрив очі. Кімната повернулася. Стіл. Монітор. Чужі голоси. Я провів рукою по обличчю й підвівся.

 Мені потрібно було вийти. Хоч куди-небудь.

 На вулиці дощ майже припинився, залишивши після себе липку вологу. Асфальт блищав, ніби його щойно вимили від чогось небажаного. Я пішов без конкретного маршруту, дозволяючи ногам вирішувати замість голови.

 Це місто було чужим. Ідеальним для зникнень. Тут легко загубитися - не фізично, а внутрішньо. Люди не дивилися одне на одного довше, ніж потрібно. Ніхто не ставив зайвих питань.

 Я зупинився біля перехрестя, де ліхтар блимав із дивною регулярністю. Світло - темрява - світло. Як допит. Як сумнів.

 Ти знав, - прошепоів хтось у середині мене.

 Ти бачив.

 Я тоді бачив не все. Але достатньо, щоб не бути невинним.

 Телефон завібрував у кишені. Повідомлення від чергового: знайшли свідка. Другорядного. Нічого термінового. Але я все одно повернувся.

 У відділку було тихіше. Наближалася нічна зміна, і простір змінювався разом із людьми. Я зайшов у кабінет, де працювала Аліна. Світло горіло.

 Вона сиділа за столом, зосереджена, з тією самою позою, яка завжди означала: не заважай. Я зупинився в дверях. Цього разу не через страх. Через повагу. Або через втому.

 - Я знайшов дещо, - сказав я нарешті. 

 Вона підняла очі. Спокійно. Очікувано.

 - Що саме?

 Я поклав папку на край столу. Не надто близько. Не надто далеко.

 - Свідчення з камер. Неофіційні. Поки що.

 Вона перегорнула сторінку. Повільно. Я бачив, як працює її мозок - чітко, без зайвих рухів. Саме за це її цінували. Саме це робило її небезпечною.

 - Тут мало, - сказала вона.

 - Я знаю.

 - Тоді навщо?

 Я зробив паузу. Не тому, що не знав відповіді. А тому, що вона була незручною.

 - Бо це не нуль.

 Аліна подивилася на мене довше, ніж потрібно. В її погляді не було злості. Лише обережність. Ніби вона торкалася чогось крихкого.

 - Максим, - сказала вона тихо, - ми не можемо будувати справу на відчуттях.

 Я ледь усміхнувся.

 - Ти вже це казала.

 Мовчання повисло між нами. Знайоме. Таке, яке одного разу вже вирішило все.

 - Якщо ти маєш щось конкретне, - продовжила вона, - кажи.

 А якщо ні?

 А якщо в мене лише відчуття, яке я колись уже проігнорував?

 - Я працюю над ним, - відповів я.

 Вона кивнула. Прийняла. Не більше.

 Коли я вийшов, відчув дивну порожнечу. Не розчарування. Швидше усвідомлення, що ми знову стоїм по різні боки одного рішення.

 Ніч тягнулася повільно. Я переглянув матеріали ще раз. Потім ще. Робив нотатки, викреслював, повертався. У певний момент зрозумів: я шукаю не докази. Я шукаю виправдання - собі теперішньому за себе минулого.

 Близько другої ночі я зайшов дрібницю. Майже нічого. Часовий проміжок. Камера, яка не мала працювати. Тінь, яку легко списати на дефект зображення.

 Я дивився на екран і відчував, як усередині стискається щось давнє.

 Ось, - подумав я. - Ось момент, коли ти або заходиш у кімнату, або знову стоїш у коридорі.

 Я зберіг файл. Зробив копію. Ще одну. Не з недовіри - зі страху.

 На світанку я вийшов із відділку. Небо було блідним, ніби місто ще не вирішило, чи варто прокидатися. На дроті сиділа ворона. Одна. Вона дивилася на мене й мовчала.

 Я зупинився.

 - Я скажу, - прошепотів я, не знаючи кому. - Цього разу скажу.

 Ворона не злетіла.

 І це чомусь налякало більше, ніж якби вона каркнула.

 Я знав: коли Аліна побачить те, що знайшов, назад дороги не буде.

 І вперше за багато років я був готовий заплатити цю ціну.