Глава 3

Аліна

  Нове місто мало стати чистим аркушем. Але чорнило минулого проступає навіть крізь бетон.

 Місто зустріло мене тишею, яка вміє прикидатися спокоєм. Удень вона розчиняється в шумі транспорту й людських голосах, але варто залишитися наодинці - і вона сідає поруч, занадто близько. Я знімала квартиру на четвертому поверсі будинку без ліфта. Сходи скрипіли, ніби намагалися щось сказати, але так і не наважувалися.

  Я обрала це місце навмисно. Без історії. Без знайомих маршрутів. Без спогадів. Принаймні мені так здавалося.

 Увечері я розклала речі акуратно, ніби це могло вплинути на думки. Кожна річ - на своє місце. Чашка. Документи. Службове посвідчення. Я залишила його на столі обкладинкою догори. Ім’я. Посада. Фото, де я виглядаю впевненою. Люди вірять таким обличчям.

 Я приготувала чай і сіла біля вікна. Дощ не припинявся. Мжичка стирала контури міста, і це чомусь заспокоювало. Коли межі нечіткі, легше вдавати, що їх не існує.

 Я не тікаю, - сказала я собі.

 Я просто змінила локацію.

 Телефон лежав екраном донизу. Я знала, що не подзвоню нікому. І ніхто не подзвонить мені. Самотність - це теж форма контролю.

 Але контроль - річ примхлива.

 Я відкрила ноутбук і зайшла в внутрішню систему. Нове місто, новий доступ, нові справи. Я шукала щось конкретне, хоча не могла б назвати що саме. Пальці рухалися швидше за думки. Зникнення. Дата. Локація. Схожість - небезпечне слово для слідчої, але воно вже було зі мною.

 Деталь. Одна. Потім ще одна.

 Занадто знайомі.

 Я закрила ноутбук різкіше, ніж планувала. В кімнаті стало тихо, майже дзвінко. Саме в такій тиші починають говорити спогади.

 Коридор. Стара будівля. Запах вологи й пилу. Я стою над протоколом, перечитую абзац утретє. Все сходиться. Майже. Завжди є це "майже", але його зручно не помічати, коли втома сильніша за сумніви.

 Максим тоді сказав:

 - Тут щось не так.

 Я відповіла:

 - Ми не можемо будувати справу на відчуттях.

 Це було правдою.

 І водночас - виправданням.

 Я відставила чашку. Чай давно охолов. Я дивилася у вікно, ніби чекала, що хтось подасть знак. Але місто мовчало. Ворони, якщо вони тут і були, не каркали.

 Наступного ранку я прийшла у відділок раніше. Порожні коридори подобаються мені більше за заповнені - у них менше випадкових поглядів. Я зайшла до архіву під приводом ознайомлення з місцевою специфікою. Насправді - шукала відчуття завершеності, якого ніколи не було.

 Папки. Роки. Імена.

 Чужі історії, акуратно складені на полицях.

 Я взяла одну навмання. Потім іншу. І зупинилася. Не тому, що знайшла щось конкретне. А тому, що відчула — якщо піду далі, дороги назад не буде.

 Це просто робота, — повторила я подумки.

 Ти робиш те, що мусиш.

 Але правда в тому, що я давно не була певна, що саме мусила зробити тоді.

 Коли я вийшла з архіву, Максим стояв у коридорі. Ніби чекав. А може, просто не поспішав іти.

 - Ти рано, - сказав він.

 - Звичка, - відповіла я.

 Ми стояли кілька секунд мовчки. Цього вистачило, щоб минуле знову підняло голову.

 - Ця справа… - почав він і зупинився.

 Я подивилася на нього. Спокійно. Професійно.

 - Поки що це просто справа, - сказала я.

 Він кивнув. Але я бачила: для нього - вже ні.

 Коли я повернулася до кабінету, порожня папка чекала на столі. Я відкрила її й написала дату. Чітко. Акуратно.

 Ім’я я поки що не вписувала.

 Деякі речі краще залишати без назв, поки не впевнишся, що готова їх вимовити.

  Я довго дивилася на порожній рядок у папці. Курсор блимав, наче насміхався з моєї нерішучості. Дата стояла чітко, бездоганно. Час - те, що я завжди фіксувала точно. Імена ж мали здатність залишатися.

 Я встала й підійшла до вікна. Звідси двір виглядав тісним і замкненим, наче пастка. Сірі машини, мокрий асфальт, калюжі, в яких небо виглядало розбитим на уламки. У відображенні скла я побачила себе - рівну, спокійну, чужу. Так дивляться на жінку, яка знає, що зробила все правильно. Або хоче в це вірити.

 Ти не винна, - сказала я подумки.

 Ти діяла в межах закону.

 Закон - зручне слово. Воно прикриває багато рішень, які не витримують нічної тиші.

 Я повернулася до столу і відкрила внутрішню базу. Нова справа мала номер, кілька сухих рядків і порожні поля, що чекали на наповнення. Зникла жінка. Двадцять сім років. Час - ніч. Місце - околиця. Надто багато «випадкових» деталей.

 Мені не подобалося це відчуття. Не страх - щось інше. Передчуття, що я знову стою на роздоріжжі, де кожен варіант має ціну.

 Двері тихо рипнули. Я не обернулася одразу - знала, хто це.

 - Ти знайшла щось? - голос Максима був стриманий, майже байдужий. Занадто.

 - Поки що ні, - відповіла я. - Рано робити висновки.

 Він підійшов ближче, зупинився біля мого столу. Я відчула його присутність спиною - так само, як колись. Деякі звички не зникають, навіть якщо їм заборонити.

 - Ти ж розумієш, - сказав він тихо, - що це може бути не випадково.

 - Я розумію лише те, що бачу в матеріалах, - відповіла я, не піднімаючи очей.

 Він видихнув. Повільно. Я впізнала цей звук - так він дихав, коли стримувався.

 - Ти завжди так кажеш.

 Я підвела погляд. На мить дозволила собі подивитися прямо.

 - А ти завжди хочеш почути те, чого ще немає.

 Між нами зависла пауза. Густа. Наповнена словами, які ніхто не наважувався вимовити.

 - Я не звинувачую тебе, - нарешті сказав він.

 Це була помилка. Я відчула, як усередині щось напружилося.

 - Я не потребую виправдань, - відповіла я різко. - І звинувачень теж.

 Він кивнув. Зробив крок назад.

 - Добре. Працюймо.