Глава 2

Максим

 Я впізнав її ще до того, як вона підняла очі. Деякі обличчя не забуваються, навіть якщо дуже стараєшся. Деякі люди не потребують представлення - вони входять у простір так, ніби вже були тут раніше. У моєму випадку - надто давно і надто глибоко.

 Новий відділок здавався мені тимчасовим прихистком. Місто - перевалочним пунктом. Я не планував пускати тут коріння, не планував ні з ким зближуватися, не планував дивитися назад. Але плани - річ крихка, особливо коли вони будуються на мовчані.

 Аліна стояла посеред кабінету, ще майже порожнього, і виглядала так, ніби все тут уже належало їй. Рівна постава. Рухи без зайвих жестів. Вона завжди такою була - зібраною, точною, небезпечно правильною. Колись мене це захоплювало. Потім - лякало.

 Я зупинився у дверях на секунду довше, ніж потрібно. Вона ще не оберталася, і я дозволив собі цю слабкість - подивитися. Ніби час відмотав назад, і ми знову були тими, ким себе тоді вважали.

 - Аліна Вербицька? - спитав я, хоча знав відповідь.

 Вона обернулася. Без здивувань. Без емоцій. Так дивляться люди, які давно навчилися ховати реакції під шкірою.

 Вона не здригнулась.

 Я це помітив. І чомусь пожалів.

 Робоче знайомство пройшло швидко, мейже механічно. Рукостискання - коротке, обережне. Її пільці були холодніші, ніж я пам'ятав. А може, це я став теплішим - від тривоги.

 Коли я вийшов у коридор, повітря здалось густішим. Я пройшов кілька кроків і зупинився біля вікна. Дощ дрібно бив у скло, розмиваючи місто до сірих плям. Мжичка - та сама, що завжди з'являється в момент, коли минуле вирішує нагадати про себе.

 Це просто робота, - сказав я собі.

 Ви дорослі люди. Поліцейські. Колеги.

 Брехня звучала переконливо лише в голові.

 На нараді я сів навпроти неї навмисно. Хотів переконатися, що це реально. Що вона не зникне, якщо я кліпну. Вона робила нотатки рівним почерком, не піднімаючи очей. Саме так вона виглядала тоді, в кінці тієї справи. Зосереджена. Спокійна. Впевнена, що чинить правильно.

 А я тоді мовчав.

 Начальник говорив про нову справу, але я чув лише уривки. Моє тіло відреагувало раніше за свідомість - напруження в плечах, різкий видих. Зникнення. Час. Місце. Дрібна деталь, яка не мала значення для інших, але вдарила мене зсередини, як знайомий звук.

 Я підвів очі. Аліна дивилася на мене.

 Ми зрозуміли одне одного без слів.

 І це було найгірше.

 Після наради я затримався навмисно. Вона не поспішала. Ніколи не поспішала, коли щось відчувала.

 - Давно ти тут? - запитав я.

 - Достатньо, - відповіла вона.

 Це було її улюлене слово. Раніше.

 Достатньо доказів. Достатньо підстав. Достатньо, щоб закрити.

 - Я радий, що це ти, - сказав я, і сам не був певен, чи це правда.

 Вона мовчала. Аліна завжди мовчала в моменти, коли правда могла змінити напрямок.

 Коли я вийшов, у грудях залишилося відчуття незавершеності. Таке саме, як багато років тому, коли я став у коридорі й не зайшов у кімнату. Коли вирішив, що моя черга говорити.

 Я знав: ця зусріч - не випадковість.

 І ця справа - не просто робота. 

 Я боюся не покарання.

 Я боюся того моменту, коли вона подивиться на мене й скаже:

 "Ти знав".

 Бо я знав.

 І мовчав.