Глава 1

Аліна

 Я завжди вірила фактам більше, ніж людям. Факти не дивляться так, ніби пам'ятають тебе голою і винною.

 Новий відділок пах свіжою фарбою й старими архівами. Запах початку, яке намагається видати за чистоту. Я йшла коридором повільно, рахуючи кроки, звичка з тих часів, коли контроль був єдиним способом не розсипатися. Двадцять сім. До кабінету. Число заспокоювало.

 Нове місто. Нова робота. Інші справи.

 Минуле не має адреси.

 На дверях ще не було мого імені. Тимчасово - як і все тут. Я поклала папку на стіл, вирівняла по краю. Порожня. Чистий старт завжди виглядає саме так - акуратно й підозріло.

 - Аліна Вербицька?

 Голос позаду. Чоловічий. Спокійний. Я не здригнулася - це було б зайвим. Просто обернулася.

 Максим.

 Час зробив його різкішим: темні кола під очима, жорсткіша лінія рота. Але погляд - той самий. Погляд людини, яка пам'ятала.

 - Так, - відповіла я рівно.

 Він кивнув, ніби ми справді просто колеги. Ніби між нами не було нічних допитів, мовчань і справи, які я закрила надто швидко.

 - Максим Черненко. Опер. Схоже, працюватимемо разом.

 Працюватимемо.

 Слово лягло між нами важко, як доказ, який не вийде не помітити.

 Я простягнула руку. Він потис - коротко, обережно. Так торкаються речей, які можуть поранити. Його долоня була теплою, і це злило більше, ніж будь-яка холодність.

 - Нарада о десятій, - сказав він. - Начальний любить пунктуальність.

 - Я теж, - Відповіла я.

 Брехня. Я люблю контроль.

 Коли він пішов, я сіла й дозволила собі один повільний вдих. Комп'ютер увімкнувся, пароль прийняла з першого разу. Руки не тремтіли. Вони ніколи не тремтять. Я вмію бути правильною. Саме це колись і стало проблемою.

 Це інше місто.

Тут немає твоєї справи.

 Але пам'ять - поганий свідок. Вона повертається без повістки.

 Темний коридор. Лампа, що блимає. Його голос: "Аліно, щось не сходиться".

 Мій - сухий і вмевнений: "У нас достатньо".

 Достатньо - для чого?

 Для правди?

 Для тиші?

О десятій я сиділа на нараді й робила нотатки рівним почерком. Слова ковзають повз: "навантаження", "показник", "пріоритети". Максим сидів навпроти й не дивився на мене. Це було гірше, ніж будь-який погляд.

 Нова справа. Зникнення. Кілька деталей - надто знайомих.

 Я підняла очі. Наші погляди зустрілися на мить. Я зрозуміла: він відчув те саме.

 Збіг, - сказала я собі. - Просто збіг.

 Але збіги - це для тих, хто не працює з фактами.

 Після наради він затримався.

 - Давно ти тут? - спитав, ніби між іншим.

 - Достатьньо, - відповіла я.

 Ми стояли мовчки. Без звинувачень. Без спогадів - принаймні вголос.

 - Я радий, що це ти, - сказав він тихо.

 Я не відповіла. Бо не знала, що страшніше: його слова чи те, що вони відгукнулися.

 Коли я залишилася сама, порожня папка на столі вже не здавалася порожньою.

 Минуле не знає адреси.

 Але, здається, воно знайшло мою нову.