Глава 2. Психи тоже люди

Я сидів під деревом і доїдав свій обід. Так, в новій школі, звісно, були столи і лавочки, призначені спеціально для цього, але тут мені більше подобалось. Здоровий клен, якому на вигляд було років двісті, якнайменше, відкидав непогану тінь, а листя, яке вже почало опадати, було непоганою підстилкою. Та й поїсти наодинці мені було більше до вподоби.Проте в мене це не виходило. І причина цьому – людина, що наближалася. 

-Знов ти тут, Джа? Ну й чудак,- махнув він мені свою кістлявою рукою.
-Блін, ну ж просив не називати мене так! 

Знайомтеся, це мій новий друг Чарльз, Чарльз Греймс, хоча йому більше до вподоби, коли його кличуть Чарлі. Він звав мене чудаком, хоча сам не менш дивний за мене. Не знаю як так вийшло, що мені вдалось завести так швидко нові знайомства. Мені ніколи раніше це не вдавалось. Але як то кажуть : «спільне горе об’єднує людей». Ми двоє були з відхиленнями. Ну принаймні так мені сказав лікар-психолог, до якого мене відправили після того випадку. Взагалі-то, я стараюсь не згадувати той день. Пройшло вже декілька тижнів відколи ми приїхали, а я все ще інколи прокидаюсь вночі від жахів, в яких він повторюється. Хоча, після таблеток, яких мені приписав мозгоправ, їх стало дещо менше. Це мене радувало, тільки від таблеток трохи боліла голова. Так от, познайомилися ми з Чарлі на групових заняттях з психологом.І історія нашого знайомства вийшла не дуже веселою.
З самого першого тижня навчання мене відправили на курс терапії, тому що батьки стали переживати за моє здоров’я. Не дуже вже і сильно мені хотілось туди ходити, але нічого не вдієш, всі говорили, що так буде краще. На перше заняття я трохи спізнювався. Ніяк не міг зорієнтуватися в безкінечній павутинні коридорів нової школи, хоч і проходив до неї вже тиждень. Напевно знадобиться ще не один місяць, щоб карта цієї будівлі засіла в моїй голові. Наші зустрічі відбувалися по суботах, так що в школі майже нікого не було окрім пристаркуватого охоронця та оркестру духовиків, які репетирували до Дня народження директора,хоча воно було аж через місяць. Ну дуже вже сильно він любив духові інструменти. Зі всіх сторін пустого коридору було чути лиш гудіння саксофонів та важке дихання їх власників, яким вже не вистачало повітря від декількагодинної гри. Це ще більше збивало мене з пантелику. Я б запитав дорогу в охоронця,але він спав, втупившись носом в кросворди та слинивши їх.Кулькова ручка трималась в його руці з останніх сил, щоб не повалитись на землю. Турбувати його і вислуховувати історії цього чоловіка мені не дуже хотілось, хоча він був досить приємним і завжди усміхався на вході. 
Зайшовши знову в глухий кут, я повністю розчарувався в своїх можливостях орієнтуватися на місцевості та почав проклинати всіх і вся. 

-Твою мать! Не школа, а лабіринт якийсь,-закричав я вголос, так, що ехо рознеслося по пустому коридору. 
-І не кажи.... 

Мої ноги підкосилися. В мене глюки чи хтось говорив? 
Я різко повернувся всім тілом в сторону звуку, але повного обороту зробити не встиг. Цей хтось, як виявилось,стояв прямо в мене за спиною.Занабто близько...Я б врізався в нього, але він вчасно мене відштовхнув.

-Воу,воу. Спокійніше,чел,-сказав він, тримаючи руки витянутими, щоб зберегти дистанцію чи то заспокоїти мене.

Перед мною стояв хлопець із темно-рудим кучерявим волоссям та зеленуватими очима. Шкіра в нього була блідою. Жовтуватості їй додавала його яскраво-жовта гавайська сорочка. Клянусь, якби не колір обличчя, я б подумав, що хлопець заблудився по дорозі на пляж. Ростом ми були майже одинаковими. Та й тілобудова схожа: качками нас явно не назвеш... Окрім сорочки особливого в ньому точно нічого не було. Одягався він якось своєрідно, ніби з журналу 90-х. Проте, на ньому це все дивилось дуже гармонійно, наче він створений для цього одягу, а одяг для нього.

Я все ще витріщався на нього здивовано і намагався второпати всю ситуацію. Як він зміг так безшумно підібратись до мене?

-Чарлі, -сказав він та протягнув руку,- Ти напевно Джад? Джад Джонс?
-Так,- відповів я та потиснув йому руку у відповідь.

Мушу зізнатися, що я не сильно люблю лишніх доторків, особливо від незнайомців...Ніколи не можеш знати напевно що вони тримали в руках останнього разу.

-Ну ти й нервовий,чел- сказав він з посмішкою,явно придумуючи на ходу якийсь жарт,- Хех, не дивно, що тебе послали до психолога.

Пжартував він так собі, але чи то з ввічливості чи то з жалості я витиснув на своєму обличчі посмішку.

-Я всю школу обійшов, поки надибав тебе. Ти знаєш скільки тут поверхів? З такими навантаженнями довго не протягну.  Містер Берд сказав, що не почнемо без тебе, так що давай, рухайся.
-Я просто шукав кабінет..,-спробував я якось виправдати свою непунктуальність.

Та все було марним. Чарлі вже давно розвернувся та попрямував по коридору і вже точно не чув мого голосу. Мій новий гід надиво швидко рухався, тому мені довелось дещо бігти, щоб вирівнятися з ним. Як виявилось я йшов в зовсім іншому напрямку від класу де проводилася терапія. Цікаво, а що було б, якби Чарлі мене не знайшов? Напевно, я б так і зістарився в цих довжилезних одинакових коридорах, шукаючи завітну аудиторію під номером тринадцять. Мені знадобилось не менше хвилини, щоб наздогнати цього спринтера-швидкохода. Хоч ростом ми були майже одинаковими, ноги у нього були значно довшими за мої.

-Слухай, ти теж на терапію?- запитав я, хоч і розумів, яким безглуздим було це питання. Та мені хотілось лиш завести розмову. Ця незручна тиша мене вбивала.

-А ти як думаєш, розумнику?- він розсміявся, але продовжував йти.

Мабудь єдине, що  в мене добре виходить - це веселити людей своїми дурними вчинками, хоча і це вміння деколи кульгає і замість того, щоб сміятись всі просто випадають в осад.

-Якого чотра я б тоді шарився за тобою?- він кинув погляд в мій бік з піднятою бровою після того як зрозумів, що мені нічим відповісти на перше питання.