Коли вони заговорять...

Глава 1. На заправках не курять

Двадцять два, двадцять три, двадцять чотири… Машини мчали повз нас як божевільні, поки я намагався їх порахувати, сперши голову на прохолодне вікно та стараючись хоч якось позбавитись відчуття того, що моє тіло вже почало зростатися із сидушкою за час проведений в дорозі. Було досить жарко. На дворі кінець літа. Це літо здавалося найспекотнішим за всі інші прожиті мною. Підкрадалося відчуття ,що мої спотівші сідниці вже прилипли до сидіння. Ще й сонце, що вже сідало за горизонт, почало сліпити очі своїм яскравим промінням.  Їхати до нового будинку залишилося максимум пів години. Та зважаючи на те, що ми в дорозі вже не один день, всидіти на одному місці цих тридцять хвилин було нереально. Не подумайте, я люблю подорожувати, особливо так далеко, але ця поїздка виявилась занадто виснажливою. Можливо через те, що ми дещо сумували за старою домівкою. Залишати місце в якому ти провів сімнадцять років свого життя завжди складно.  Але мені набридла та діра в якій ми жили раніше, тож, швидше за все, це був не сум, а страх перед чимось новим, чимось незвіданим та невідомим для нас. Ситуацію ще й до того всього ускладнювала моя молодша сестра, яка просто не переносить дороги. 

-Мам, мені знову погано,- напівпошепки дала знати про себе Єва, ледве стримуючи рвотні пориви рукою та всіма можливими м’язами роту, які могли допомогти їй в цій жахливій ситуації. 
 

В іншій руці вона тримала паперовий пакет, який мав врятувати всіх оточуючих від несподіваного позиву 

- Чорт! Та скільки можна! Ми ж тільки п’ять хвилин тому зупинялися,-лунало з водійського сидіння.

Зупинялись ми хвили двадцять тому, але батько любив дещо перебільшувати.

- Тихіше, Арчі, вона ж не винна в цьому. Люба, зможеш чучуть потерпіти, поки татко знайде місце, щоб зупинитися?-кинувши поглядом на задній ряд автомобіля, співчуваючим, чи то більше із замученим тоном, запитала мама 
 

Мала змогла тільки стверджуючи кивнути головою. Чесно кажучи, вигляд в неї був не дуже. На якусь мить мені здалось - обличчя дівчини поблідло настільки, що на його фоні  її дещо темне волосся здавалося вимоченим в смолі, а сіруваті очі хворобливо виблискували, коли промені сонця проходили крізь них. В іншій ситуації я міг би їй навіть поспівчувати, проте не зараз, коли знаходився в радіусі ураження рвотою в  разі чогось непередбачуваного. Злість і втома - це все, що переповнювало мене в той момент. Всі ми були втомлені. Переїзди це завжди важко. Особливо, коли не знаєш чого очікувати від майбутнього пристанку. 
Та знаєте, в деякій мірі я був дещо вдячний своїй малій за можливість лишній раз вдихнути свіжого повітря та розім’яти свої ноги, які по відчуттях вже не були моїми. І навіть, якщо вдасться, випити чашку гарячої кави. А каву я обожнював. 


-Нарешті! Заправка. Ти ще там тримаєшся, Єво? 
 

Вона не змогла внятно відповісти, але на її обличчі читалось, що часу в нас залишилось не так і багато. 
Не встиг батько навіть повністю зупинити автомобіль , як моя сестра ракетою вилетіла з нього в напрямку найблищого туалету. Мама, так само поспішаючи, вирушила в крамницю, яка знаходилася при заправці. Ну знаєте, такі маленькі крамнички з майже повністю скляними стінами, в яких зазвичай немає нічого толкового окрім чіпсів, батончиків та банок прохолодної газованки. А за прилавком стоїть юнак років двадцяти п’яти, який незважаючи на свій вік, вже ненавидить людей і світ в цілому. Мені за свої подорожі вдалося вивчити продуктове наповнення таких магазинчиків напам’ять. Щоправда, сильно для цього напружувати свої сірі звивини не довелося – часті їх відвідування під час довгих поїздок зробили всю справу за мене. 
Двері заправки скрипнули і мама вибігла з них із бутилкою води. Вона рухалася до туалету. Ми з татом в цей час вже стояли на вулиці і з цікавістю спостерігали за тим, що відбувається.  

-Піджени її там, Клер,- кинув батько матусі вслід 

-Арчі, та май же совість,- фиркнула вона у відповідь 

Тато був злим. І знаєте, його не можна в цьому винити. Останнім часом в його жити настала чорна смуга. Після смерті матері, моєї бабусі, він був сам не свій. Та й переїзд ми влаштували в деякій мірі, задля нього, щоб допомогти йому забути цю жахливу подію. Тільки от маман так захопилася цією ідеєю, що підшукала нам будинок в містечку, яке знаходилося більш ніж за три тисячі кілометрів від нашого дому в Ред-Дір, провінція Альберта, що в Канаді. Проживати вона хотіла якнайблище  біля столиці, тому і вибрала будинок на окраїні Оттави. Як вона сама казала : «нам не потрібна вся ця міська метушня, але для батькової роботи потрібно бути біля недалеко від неї». Роботу старшому Джонсу знайти було легше ніж будинок. Він був професійним нейрохірургом з великим досвідом роботи. Його вже давно запрошували в столичну лікарню ім. Св. Патрика та завжди знаходилось те , що стримувало його. Раніше моя бабуся мешкала з нами і ми не могли покинути її саму в старому будинку.  Але тепер її не стало і наша невелика  сімейка нарешті наважилась на переїзд. 
Все обіцяло бути чудовим. Батько б працював в лікарні, мама планувала відкрити власний маленький пекарський бізнес, щоб не нудьгувати вдома самій , а ми з Євою ходили б до нової школи, протираючи в ній штани. Можливо, завели собаку, або й дві, породи Англійський Кокер-Спанієль. Сестра просто обожнювала їх, та й я не проти був завести собі хоч якогось друга. З цим в Ред-Дір в мене не дуже склалося, тому я мав певні надії на нову школу та оточення. Тим більше, ми приїдемо біля початку навчального року, тому з влаштуванням нас у школу труднощів не виникло. Так, планів на майбутнє було достатньо. Але попри всі обнадійливі перспективи в мене виникло дивне передчуття. 
 

-Тобі подобається все це, Джа?,- запитав мене тато 
Взагалі-то мене було звати Джад, але всі знайомі називали мене «Джа». Люди настільки вже розлінилися, що навіть не можуть повністю вимовити твоє ім’я. Та я був не проти, щоб мене так називали. Звучить непогано. Майже як «Джаз».  І ім’я в мене не просто так. Назвали мене в честь дідуся, який був пілотом в Другій світовій. Його я вже не зустрів, але бабця дуже багато про нього розповідала мені в дитинстві перед сном. Тому, в моїй голові чітко сформувався образ дідуся як безстрашного льотчика. Хоча я був майже повністю впевнений, що ця історія вигадана, мене все ж тішила думка, що моє ім'я несе пам'ять героя.
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше