РОЗДІЛ 2. МІСТО ВІТРИН І РІШЕНЬ

Наступного дня ми з Анесою вирушили до торгового центру. Звичайна недільна суєта — люди тягли пакети, діти бігали попереду батьків, музика лунала з відкритих дверей магазинів, змішуючись у хаотичну какофонію. Повітря пахло кавою, новою тканиною та дешевими парфумами.

Я тримала в руках список із кількома варіантами суконь, які мені хотілося приміряти, але глибоко в душі знала: справа не в списку. Шукати плаття для випускного — це було більше, ніж просто знайти одяг. Це було щось схоже на пошук нового я. Того, якою я мала стати після того, як залишу все звичне позаду. Не просто сукня — символ переходу, кроку у світ, де мене чекали нові страхи, нові мрії й нові падіння.

Ми заходили в магазини один за одним. Світло ламп било в очі, блискітки тканин мерехтіли, манекени посміхались своїми застиглими обличчями. Я приміряла легкі пастельні плаття, обтислі блискучі вечірні моделі, навіть кілька занадто сміливих варіантів із глибокими вирізами — і все було не те. У дзеркалі я бачила дівчину, яка намагалася посміхнутися, але в очах я бачила втому. Ніщо не підходило. Ніщо не було тим самим.

— Це як з хлопцями, — зітхнула Анесса, скидаючи чергову сукню через голову. — Приміряєш, розумієш, що не твоє — і йдеш далі.

Я сміялася — механічно. Усередині все знову затягувалося тугим вузлом. І саме в той момент, коли я вирішила, що краще вже здатися, ми його побачили.

Лукас ішов назустріч по алеї торгового центру — вільно, впевнено, тримаючи в руках кілька пакетів. Усе в його постаті видавало людину, яка почувається у цьому світі цілком комфортно. І навіть зараз, у простому джемпері й джинсах, він виглядав так, ніби тільки що вийшов із рекламного буклета: спокійний, зібраний, трішки недосяжний.

Наші погляди зустрілися. Лукас усміхнувся — м’яко, без натяку на напруження.

— Привіт, дівчата! Як успіхи у виборі? — його голос був теплим, рівним, ніби ми бачилися щодня.

— Та… ще шукаємо, — відповіла я, відчуваючи, як напруження скувало плечі.

Торговий центр завжди був моїм притулком, місцем, де можна було загубитися серед натовпу й забути про проблеми. Але тепер він вторгся і сюди. В мій простір.

— Може, присядемо на каву? Познайомимось ближче? — запропонував Лукас невимушено, ніби це була найприродніша річ у світі.

Я озирнулася на Анесу — ніби шукаючи порятунку. Вона підморгнула мені, нахилилася і швидко зашепотіла:

— Ти впораєшся. І тобі це потрібно.

І зникла в натовпі, залишивши мене сам на сам із реальністю, яку я ще не встигла прийняти.

Я хотіла відмовитися. Хотіла сказати ні, знайти привід утекти. Але згадала маму, її щасливі очі, коли вона розповідала про нове життя, яке будує для нас обох. І щось у мені здалося.

Я видихнула.

— Гаразд.

Ми зайшли до кав’ярні біля виходу. Всередині пахло свіжозмеленою кавою, випічкою і ваніллю. М’яке світло ламп огортало простір теплими обіймами. У цьому маленькому оазисі час ніби сповільнювався.

— Багато людей, — сказав Лукас, окинувши поглядом переповнені столики. — Може, візьмемо каву із собою й прогуляємося?

Я тільки кивнула — говорити було важче, ніж здавалося.

Ми взяли лате у картонних стаканчиках і вийшли надвір. Сонце торкалося обличчя теплими пальцями, вітерець ворушив пасма волосся. Світ здавався легшим там, де не було стін.

Йшли мовчки. Кроки відлунювали в голові, ніби відміряли відстань між нами — невидиму, майже фізичну.

Лукас заговорив першим:

— Знаєш, я розумію, що тобі непросто. Я не хочу замінити тобі когось. І не хочу вламуватися у твоє життя без запрошення. Я просто хочу, щоб ти знала: я тут. І я не збираюся кудись іти.

Його голос був несподівано м’яким, справжнім.

Я мовчала, роблячи ковток гарячої кави, намагаючись зібрати до купи думки, розкидані, як перлини з розірваної нитки.

— Я займаюсь нерухомістю, — продовжив Лукас, ніби вважаючи це важливим для нашого знайомства. — Уже понад десять років. Бізнес веду сам. Декілька об’єктів — житлові комплекси, комерційна нерухомість.

Я ледь помітно знизала плечима: це було добре, певно. Стабільність, гроші. Але мені хотілося почути щось більше. І він, ніби вловивши мої думки, продовжив:

— Але справа не тільки в грошах. Я довго думав, що успіх — це відповідь на все. Але потім зрозумів: справжнє щастя — у людях поруч. У сім’ї. У маленьких ранках, коли ти прокидаєшся й знаєш, що поряд є хтось, для кого ти маєш значення.

В його словах була якась тиха сила. Я дивилася на нього й думала: Може, я поспішила з висновками? Мені хотілося вірити, що його слова не порожні.

— Я хочу зробити твою маму щасливою, — додав він зовсім тихо. — І, якщо дозволиш, стати кимось важливим і для тебе.

Я опустила погляд. Серце билося швидше. Це було несподівано. І… трохи лякало.

Тиша між нами ставала все густішою, аж поки Лукас не порушив її запитанням:

— Щось не так?

Я зітхнула.

— Просто… я шукала сукню на випускний. І нічого не знайшла. А час підтискає.