Епілог

Минуло багато років.
Олімп більше не був тим, чим колись. Він не втратив величі — але втратив холод. Мармурові зали все ще сяяли, проте тепер у них лунали не лише накази, а й сміх, суперечки, питання.
Еон зростав не в тіні страху.
Його дитинство не було відгороджене від світу — навпаки, світ був його домом. Він знав гори й моря, чув молитви й сумніви, бачив, як люди живуть не в легендах, а в буднях.
У день, коли він мав уперше звернутися до світу, не було фанфар.
Лише ясне небо.
Еон стояв на сходах храму — не на троні. Він був високий для свого віку, з темними очима, у яких не було ані сліпої люті батька, ані м’якої втоми матері. У ньому було рівновагу.
Калліста стояла збоку. Вона більше не сумнівалась у своєму виборі — жодного дня. Її сила стала тихішою, але глибшою. Вона не правила — вона пояснювала.
Арес був позаду сина.
Він більше не носив обладунків щодня. І це казало про нього більше, ніж усі війни разом узяті.
— Він готовий, — сказав Зевс тихо, стоячи поруч із ними.
— Світ готовий? — відповіла Калліста.
Зевс не заперечив.

Люди зібралися з різних земель. Хтось прийшов із вірою, хтось — із сумнівом, хтось — просто подивитись.
Еон зробив крок уперед.
Його голос був юний — але впевнений.
— Я не прийшов наказувати, — сказав він. — І не прийшов обіцяти чудеса.
Натовп завмер.
— Я народився між світами. Я знаю, що таке страх богів… і страх людей. І знаю, що обидва бояться одного й того ж — втратити контроль.
Він зупинився, вдихнув.
— Але світ не тримається на страху. Він тримається на виборі.
Люди слухали. Навіть вітер стих.
— Я не буду вашим володарем, — продовжив Еон. — І не буду вашим суддею. Я буду тим, хто нагадує: жодна сила не має сенсу без серця.
Десь у натовпі хтось заплакав.
— Якщо ви проситимете — я почую. Якщо ви помилитесь — я не знищу. Бо майбутнє не будується з покарань. Воно будується з відповідальності.
Він підвів очі до неба.
— І якщо колись боги знову забудуть, для чого існують… я нагадаю і їм.
Тиша тривала довго.
А потім — люди вклонилися. Не зі страху. З визнання.

Калліста заплющила очі. Її серце билося спокійно.
— Він не наш, — прошепотіла вона. — Він світу.
Арес поклав руку їй на плече.
— Але він знає, звідки прийшов, — відповів він.
Зевс дивився на хлопця довго. Вперше — без тіні зверхності.
— Можливо, — сказав він повільно, — це і є кінець старих богів.
— Ні, — тихо відповіла Калліста. — Це їхній шанс.
Легенда триває
Увечері, коли зорі з’явилися одна за одною, Еон сидів між батьками.
— Я правильно сказав? — спитав він, трохи сором’язливо.
Калліста усміхнулась і поцілувала його в чоло.
— Ти сказав правду.
Арес кивнув.
— А правда — найсильніша зброя з усіх.
Еон подивився на небо.
— Тоді я навчуся нею користуватися, — сказав він.
І світ, який колись тремтів від війни богів, уперше за багато віків заснув без страху.
Бо легенда, народжена з гріха,
пройшла крізь любов,
і стала вічністю.