Розділ 17

Зевс не планував зупинятися.
Він ішов мармуровими переходами Олімпу з тими самими думками, з якими ходив століттями: рівновага, сила, контроль. Але біля тераси він зупинився — не через грім і не через передчуття.
Через тишу.
Арес сидів на підлозі, спертий спиною до колони. Калліста була поруч, напівлежачи, а його рука — на її животі. Не як володаря. Як сторожа. Як того, хто боїться зрушити повітря.
Зевс завмер.
Це був не той Арес, якого він знав.
Не бог війни.
Не знаряддя гніву.
Не той, кого він карав і знову піднімав.
Це був чоловік, який дивився всередину, а не назовні.
Калліста щось прошепотіла — і Арес усміхнувся. Тихо. Майже сором’язливо. Наче боявся, що хтось побачить.
Зевс не підійшов одразу.
Він дивився — і вперше за довгий час не бачив загрози.
Він бачив наслідок.
— Ось що робить любов, — подумав він. — Вона не забирає силу. Вона змінює її напрям.
Коли Арес помітив його, він не підвівся різко. Не напружився. Лише спокійно кивнув.
— Брате.
Зевс підійшов повільно.
— Я чув, — сказав він, не дивлячись на Каллісту. — Що дитя дало знак.
Арес кивнув.
— Так.
Калліста підвела очі. Її погляд був рівним.
— Він уже відчуває світ, — сказала вона. — І світ відповідає.
Зевс нарешті подивився на її живіт. І на мить — лише на мить — у його очах промайнула… обережність.
— Я ніколи не бачив Ареса таким, — сказав він чесно. — І це лякає більше, ніж будь-яка війна.
— Мене теж, — відповів Арес. — Але я не хочу бути іншим. Я хочу бути справжнім.
Зевс нічого не сказав.
Але він не наказав.
Не попередив.
Не пригрозив.
Він просто кивнув — і пішов.
І цього було достатньо, щоб Олімп здригнувся.

Пізніше, коли ніч огорнула палац, Калліста лежала, поклавши голову на груди Ареса. Він обіймав її обережно, ніби тримав не тіло, а майбутнє.
— Ти помітив, — сказала вона тихо, — як він реагує на твій голос?
— Так, — усміхнувся Арес. — Наче знає мене.
Він замовк, потім додав:
— Ми маємо подумати про ім’я.
Калліста підвелася трохи, щоб бачити його обличчя.
— Я знаю, — сказала вона. — Але ім’я — це не просто звук. Це шлях.
— Тоді давай оберемо не те, що звучить грізно, — відповів він. — А те, що означає рівновагу.
Вона задумалась.
— Я думала про ім’я, яке несе світло… але не сліпуче.
— І силу… але не жорстокість, — додав Арес.
Вони говорили пошепки, ніби дитя могло почути й запам’ятати.
— Еон, — раптом сказала Калліста.
— Час, — повільно повторив Арес.
— І вічність, — додала вона. — Той, хто живе між початком і кінцем.
Арес заплющив очі. Відчув, як усередині щось стає на місце.
— Еон Аресіон, — мовив він. — Син війни… і миру.
Калліста усміхнулась і поклала руку на живіт.
— Якщо це буде син.
Арес нахилився й поцілував її пальці.
— А якщо донька — вона все одно змінить світ.
Вони лежали мовчки.
Дитя ворухнулося — ніби погоджуючись.
І десь у глибині Олімпу старі боги відчули:
майбутнє вже має ім’я.

Ніч, у яку Калліста мала народити, не була звичайною.
Небо над Олімпом не гриміло — воно застигло. Зорі світили надто яскраво, мов очі, що пильно стежать. Повітря було наповнене силою, яку не можна було назвати ні божественною, ні людською.
Це була межа.
Калліста стояла посеред покоїв, тримаючись за кам’яну колону. Її дихання було рівним — надто рівним для болю, який проходив крізь неї хвиля за хвилею.
— Це почалося, — сказала вона спокійно.
Арес підвівся миттєво.
Але цього разу він не був богом війни, що кидається в бій. Він був чоловіком, який не має права помилитися.
— Я тут, — сказав він твердо, стаючи перед нею. — Я нікуди не піду.
Калліста кивнула. Її очі світилися — не страхом, а силою, яка виходила зсередини.
— Ця дитина… — вона ковтнула повітря. — Вона не захоче з’явитися тихо.
І ніби у відповідь Олімп здригнувся.
Десь далеко грюкнули брами Тартару.
Море внизу підняло хвилю без вітру.
Вогні в храмах людей спалахнули самі по собі.
— Вони відчули його, — прошепотів Арес. — Усі.

— Аресе.
Голос Афіни пролунав різко, коли вона ввійшла до покою.
— Що? — він обернувся.
— Дехто з богів вважає, що це народження — помилка, — сказала вона прямо. — Вони бояться.
— Нехай, — прогарчав Арес. — Але хай пам’ятають: я ще живий.
Афіна дивилася на Каллісту.
— Це буде важко. Не тільки для неї. Для всіх нас.
Калліста випросталась, хоча біль прокотився новою хвилею.
— Я народжу його, — сказала вона твердо. — Не заради Олімпу. Не заради Зевса. А тому що він уже обрав цей світ.
У ту мить світло в покоях змінилося — стало м’якшим, глибшим. Наче сам простір схилився.
Межа між світами
Коли біль став гострішим, Калліста більше не трималася за колону — вона трималася за Ареса. Його руки були сильними, але рухи — дивовижно обережними.
— Дихай зі мною, — сказав він. — Разом.
Він ніколи не просив так на полі бою.
Ніколи не благав долю.
Але зараз він віддавав силу, а не забирав.
Раптом Калліста закричала — і цей крик не був людським. Він розійшовся хвилею, яка прокотилася крізь світи.
На мить стало темно.
А потім — світло.
Не сліпуче. Не нищівне.
Світло, яке тримало.
— Зараз, — прошепотіла Калліста. — Зараз він прийде.
Арес схилився до неї.
— Я з тобою. І з ним.

Коли дитя з’явилося на світ, час зупинився.
Не було грому.
Не було вогню.
Лише перший подих — глибокий, сильний.
І тоді немовля заплакало.
Цей плач не ніс руйнування. Він вирівняв світ. Землетруси стихли. Хвилі в морі опали. Вітри заспокоїлися.
Арес тримав сина на руках і дивився — не вірячи.
Він був маленький. Теплий. Абсолютно реальний.
— Еон… — прошепотів Арес.
Калліста простягнула руки. Коли дитя поклали їй на груди, біль зник, залишивши лише втому й сльози.
— Привіт, мій сину, — сказала вона. — Ти вдома.
Дитя заспокоїлося, ніби впізнало голос.

Зевс стояв на порозі.
Він не втручався. Не говорив.
Але коли побачив дитину — опустив голову.
— Він народився без крові, — сказав він тихо. — І це… знак.
Гера підійшла ближче, довго дивилася на немовля.
— Він змінить більше, ніж ви думаєте, — сказала вона. — Бо він народився з любові, а не з примусу.
Арес підняв погляд.
— І я захищатиму його, — сказав він. — Від богів так само, як і від ворогів.
Зевс зустрів його погляд.
— Я знаю, — відповів він. — Саме тому світ ще тримається.

Коли всі пішли, Арес сів поруч із Каллістою. Вона спала, втомлена, але спокійна. Син лежав між ними.
Арес торкнувся маленьких пальців — і вони стиснули його.
— Ти сильніший за мене, — прошепотів він. — Бо ти навчив мене бути іншим.
За вікном світанок торкнувся Олімпу.
І світ, який пережив стільки війн, зробив перший крок у нову легенду.