Розділ 16

Криза почалася не з грому.
Вона почалася з мовчання людей.
Молитви стихли — не зникли, а стали рідшими, обережнішими. Храми в Афінах і Мікенах стояли цілими, але свічки горіли без віри. Люди не проклинали богів — вони сумнівалися.
— Вони більше не бояться нас, — сказав Гермес на раді. — І це… небезпечно.
— Вони втомилися, — відповіла Калліста спокійно.
Вона сиділа не на троні — поруч із ним. Її рука інколи лягала на живіт, але це був жест не слабкості, а усвідомлення.
— Вони втратили поля через бурі, — продовжила вона. — Міста — через землетруси. А ми мовчали. Для них це виглядає як байдужість.
Посейдон зрушився.
— Це не моя провина, — буркнув він.
— Я не сказала, що твоя, — м’яко відповіла Калліста. — Але відповідальність — наша.
Арес уважно дивився на неї. Він відчував напругу в залі — і знав: раніше він би вирішував це силою. Тепер же він вчився чекати.
— Люди піднімають повстання проти храмів, — додала Афіна. — Не з ненависті. З розпачу.
Калліста повільно підвелася.
— Тоді ми повинні вийти до них, — сказала вона.
У залі здійнявся шепіт.
— Це небезпечно, — сказала Гера.
— Для мене — ні, — відповіла Калліста. — Я була однією з них. І я ношу в собі того, хто колись житиме між світами.
Зевс мовчав довго. Потім кивнув.
— Говори, доню.

Калліста серед людей.

Вона не з’явилася в сяйві.
Калліста зійшла до людей так, як колись жила — в простому вбранні, з відкритим обличчям. Люди впізнавали її не одразу — і саме це було правильно.
В Афінах вона стала посеред площі, де сперечалися, де кричали, де втрачали надію.
— Я не прийшла карати, — сказала вона. — Я прийшла слухати.
І вони говорили.
Про втрати.
Про дітей.
Про страх жити між гнівом богів і мовчанням неба.
Калліста слухала. Не перебивала. Її очі були вологими, але голос — твердим.
— Боги не мають права бути глухими, — сказала вона нарешті. — І якщо ми втратили ваш голос — ми його повернемо.
Вона підняла руку — не як наказ, а як обіцянку.
Того дня бурі стихли.
Поля знову прийняли дощ — рівний, теплий.
Море стало спокійним.
Не диво.
Відповідь.

Олімп після .

Коли Калліста повернулася, боги дивилися на неї інакше.
— Вона зробила те, чого ми не змогли, — сказала Афіна.
— Вона не вимагала поклоніння, — додав Аполлон. — Вона дала надію.
Арес підійшов до неї першим. Його рука лягла їй на спину — захисно.
— Ти щойно втримала світ, — сказав він тихо.
— Ні, — відповіла Калліста. — Я просто не дала йому впасти.
Зевс дивився на них довго.
— Можливо, — мовив він, — саме так і повинні правити боги.
Калліста відчула, як дитя всередині ніби відгукнулося — легким рухом, теплим імпульсом.
— Він чує, — прошепотіла вона.
Арес усміхнувся вперше за довгий час — без війни в очах.
— Тоді він народиться у світі, який ми змогли зберегти.
Небо над Олімпом було чистим.
І цього разу — заслужено.
 

--------
Арес завжди впізнавав мить перед боєм.
Повітря ставало густішим.
Час — повільнішим.
Світ — гострим.
Але цього разу все було інакше.
Вечір на Олімпі опускався м’яко, без тривоги. Калліста сиділа на терасі, спершись на подушки, дивилась, як сонце тане в золоті хмар. Вона була спокійна — і водночас зосереджена, ніби слухала щось дуже тихе.
Арес підійшов без слів. Сів поруч. Його присутність більше не несла напруги — лише звичку бути поряд.
— Ти мовчиш інакше, — сказав він нарешті. — Наче прислухаєшся.
Калліста усміхнулась.
— Я справді слухаю, — відповіла. — Себе. І не тільки.
Він не одразу зрозумів.
Вона взяла його руку й повільно поклала собі на живіт. Обережно, ніби дозволяла доторкнутися до таємниці, що ще не має імені.
— Просто… будь, — прошепотіла вона.
Арес хотів пожартувати. Сказати щось легке, як завжди робив, коли не знав, як поводитись. Але слова застрягли.
Бо він відчув.
Спершу — ледь помітно.
Наче відлуння.
Наче пульс, що не був його власним.
Потім — чіткіше.
Легкий поштовх.
Невпевнений.
Живий.
Арес завмер.
Усі битви, усі крики, усі перемоги — все відступило. Світ звузився до цієї миті, до тепла під його долонею.
— Це… — голос зірвався. Він ковтнув повітря. — Це він?
Калліста кивнула. Її очі блищали.
— Перший раз, — сказала вона. — Сьогодні він неспокійний.
Арес не рухався. Наче боявся, що будь-який подих зруйнує диво.
Другий поштовх був сильнішим.
І тоді він зрозумів: це не страх.
Це відповідальність, якої він ніколи не знав.
— Він живий… — прошепотів Арес. — Я відчуваю його.
Калліста поклала свою руку поверх його.
— Він відчуває тебе теж.
У грудях Ареса щось здригнулося — болісно і солодко водночас. Він бачив смерть у тисячах облич. Але це… це було життя, яке довіряло.
— Я не знаю, як бути батьком, — зізнався він тихо. — Я знаю, як захищати. Як боротися. Як нищити загрози. Але…
Він замовк.
Калліста повернулась до нього, торкнулась його щоки.
— Ти вже знаєш, — сказала вона. — Бо ти боїшся не за себе.
Арес закрив очі. Його чоло торкнулося її плеча.
— Я клянуся, — сказав він глухо. — Я зроблю все, щоб світ, у який він прийде, був іншим. Навіть якщо для цього мені доведеться зламати себе остаточно.
Вона притисла його ближче.
— Ти вже це робиш, — відповіла Калліста. — Кожного дня.
Дитя ворухнулося ще раз — ніби погоджувалось.
Арес підвів голову. У його очах не було війни.
Лише тиха, незламна обіцянка.
— Привіт, — сказав він тихо, до того, кого ще ніхто не бачив. — Я твій батько. І я буду поруч.
Ніч над Олімпом слухала.
І вперше за довгі віки — вірила.