Розділ 15

Олімп не скликав раду.
Рада відчула, що має зібратися.
Калліста увійшла до залу не в короні й не в обладунках. Вона прийшла так, як звикла — рівною ходою, з відкритим поглядом. Але тепер її кроки мали іншу вагу: простір відгукувався на неї, ніби визнавав.
— Вона не просить місця, — прошепотіла Гера.
— Вона його створює, — відповіла Афіна.
Зевс підвівся першим — жест, який помітили всі.
— Ти не народилась богинею, — сказав він. — Ти стала нею. І тому твоє місце серед нас — особливе. Не над смертними й не відокремлено від них.
Калліста мовчала. Вона слухала.
— Я не хочу бути суддею, — сказала вона нарешті. — І не хочу бути символом. Я хочу бути мостом.
Слова зависли — і не впали.
— Між ким і ким? — запитав Аполлон.
— Між богами й людьми, — відповіла Калліста. — Я пам’ятаю страх смертних. Їхню любов. Їхні втрати. Якщо Олімп хоче зберегти рівновагу — він має чути світ унизу не як шум, а як голос.
Деметра кивнула першою.
— Земля відгукується їй, — сказала вона. — Бо вона знає ціну росту.
Арес мовчав. Він дивився на Каллісту й розумів: це не роль, яку він дав їй. Це шлях, який вона обрала сама.
— Тоді хай буде так, — підсумував Зевс. — Ти станеш богинею вибору і переходу. Тією, що бачить обидві сторони.
Калліста схилила голову — не в покорі. В прийнятті.
І Олімп змінився ще на крок.
------
Оракул прийшов уночі.
Не покликаний.
Невідворотний.
Його очі були затуманені, голос — ніби з глибини століть.
— Дитя, — сказав він, дивлячись не на Зевса й не на Ареса, а на Каллісту. — Дитя, народжене з війни, що навчилась любити.
Тиша стала важкою.
— Це буде син? — спитав Арес, уперше відчувши страх не за себе.
— Це буде сила, — відповів оракул. — Яка не знатиме сліпої люті. І не зречеться битви, коли вона потрібна.
Калліста відчула, як у грудях з’являється тепло — ще не життя, але обіцянка.
— Його народження змінить хід речей, — продовжив оракул. — Боги перестануть бачити людей як пішаки. А люди — богів як катастрофу.
Зевс повільно сів.
— А якщо ні? — спитав він.
Оракул підняв голову.
— Тоді війна повернеться без серця.
Погляд Каллісти зустрівся з поглядом Ареса. Між ними не було страху — лише усвідомлення.
— Ми приймемо це, — сказала вона. — Не як трон. Як відповідальність.
Арес узяв її руку.
— Я захищу, — сказав він. — Але не замість тебе. Поруч.
Оракул усміхнувся — вперше.
— Саме так і починаються легенди, — мовив він і зник.
Тієї ночі Калліста дивилась на зорі й знала:
вона більше не міст між світами.
Вона — вісь, навколо якої вони можуть навчитися жити разом.

Минуло кілька місяців.
Олімп жив своїм звичним ритмом — сходи світла, ради, суперечки богів, шепіт людських молитов унизу. Але для Каллісти час плинув інакше. Повільніше. Глибше. Наче кожен день прислухався до неї.
Першою була втома.
Не слабкість — ні. Швидше дивна м’якість у тілі, ніби її сила згорнулася всередину, оберігаючи щось крихке. Калліста ловила себе на тому, що частіше зупиняється біля вікон, довше дивиться на небо, слухає власне серце.
Другим стало відчуття тепла.
Не від вогню Ареса.
І не від божественного світла.
Це було щось інше. Тихе. Наполегливе. Живе.
Вона відчула це одного ранку, коли сонце лише торкнулося мармуру. Калліста поклала долоню на живіт — інстинктивно, без думок — і раптом світ ніби затамував подих.
— Це… не моя сила, — прошепотіла вона.
Арес стояв поруч. Він нічого не сказав, але відчув. Як воїн відчуває зміну вітру перед боєм. Як бог — зсув долі.
Він опустився перед нею на коліно — не як перед богинею, а як перед дивом.
— Це воно? — тихо запитав.
Калліста кивнула. В її очах блищали сльози — не страху, а усвідомлення.
— Думаю… так.
Арес приклав руку поруч із її долонею. Його пальці тремтіли — вперше в житті.
— Я відчуваю його, — сказав він. — Ще не як думку… як ритм.
Він підвів погляд.
— І він сильний.
— Але тихий, — додала Калліста. — Як надія.
 

Новина не прогриміла.
Вона поширилася.
Деметра усміхнулася першою — її поля внизу відповіли раннім цвітінням.
— Життя завжди знає, коли приходити, — сказала вона.
Афіна мовчки дивилась на Каллісту довго.
— Ця дитина не буде зброєю, — нарешті мовила вона. — Але стане випробуванням для всіх нас.
Аполлон відвів погляд до світла.
— Пророцтва рухаються, — сказав він. — І цього разу… без крові.
Навіть Гера не сказала нічого різкого. В її очах було щось складніше — давня пам’ять про материнство і втрати.
— Олімп змінюється, — промовила вона тихо. — І ми вже не можемо цьому завадити.
Зевс дізнався останнім.
Він стояв один, дивлячись на небо, коли оракул знову заговорив — без слів, лише відчуттям.
— Воно прийшло, — сказав Зевс сам собі. — Те, чого я боявся… і на що сподівався.
Він не викликав Каллісту.
Не викликав Ареса.
Цього разу він чекав.
 

Увечері Калліста сиділа на терасі, закутавшись у легку тканину. Арес підійшов і сів поруч, притягнув її до себе.
— Ти шкодуєш? — спитав він, хоча знав відповідь.
Вона похитала головою.
— Ні. Я відчуваю, що це правильно. Навіть якщо буде важко.
Він поцілував її у скроню.
— Я не знав, що можу так боятися, — зізнався Арес. — І так хотіти захищати.
Калліста усміхнулася й поклала його руку на живіт.
— Тоді ти вже став іншим богом, — сказала вона. — І нашій дитині пощастило.
Над ними небо сяяло спокійно.
Без грому.
Без війни.
Лише з обіцянкою майбутнього, яке вже дихало між двома серцями.