Розділ 14

Ніч на Олімпі була глибшою, ніж будь-коли.
Не темною — тихою, мов світ сам відступив, аби не заважати.
Покої Ареса не були прикрашені золотом. Камінь, вогонь, тінь — усе, що він колись вважав достатнім. Але тепер у цьому просторі була вона.
Калліста стояла біля вікна. Світло зірок ковзало її шкірою, і в ньому відчувалась нова сутність — не холодна, не відсторонена, а жива. Богиня, яка ще пам’ятала, як це — бути смертною.
Арес підійшов повільно. Не як бог війни.
Як чоловік, що боїться зламати диво дотиком.
— Ти… інша, — сказав він тихо.
— Я та сама, — відповіла Калліста й обернулась. — Просто тепер нічого не приховую.
Він торкнувся її — обережно, долонею до щоки. У цьому дотику не було поспіху. Лише визнання: ти тут, ти моя, і світ може почекати.
Їхній поцілунок був глибоким, повільним. Не спалах — вогонь, що розгоряється. Калліста відчула, як у ньому немає більше люті, лише сила, зібрана навколо неї.
Вони впали на ложе, немов у центр власного всесвіту. Тканини ковзали, дихання перепліталося, і кожен рух був обіцянкою — не володіння, а спільності.
Арес шепотів її ім’я, наче молитву.
Калліста притискалась до нього, відчуваючи: тепер вона не між світами — вона в центрі.
Цієї ночі не було війни.
Лише двоє, які обрали одне одного — з усіма наслідками.
❤️🔥❤️
Ранок прийшов не з грозою, а зі світлом.
Калліста прокинулась поруч із Аресом і вперше відчула Олімп інакше. Не як гість. Не як донька Зевса.
Як частину себе.
Коли вона ступила в зали, боги замовкли.
Не тому, що боялись.
А тому, що відчували.
Її присутність не тиснула. Вона врівноважувала.
— Вона несе спокій, — прошепотіла Деметра.
— І силу, — додала Афіна. — Але не руйнівну.
Арес ішов поруч із нею, і вперше його не супроводжував шепіт війни. Боги дивились на нього — і не впізнавали.
— Він дивиться на світ інакше, — сказав Аполлон.
— Він більше не сам, — відповів Гермес.
Калліста вчилась швидко. Вона слухала, але не підкорялась сліпо. Приймала поради, але рішення залишала за собою. І навіть Зевс це бачив.
— Вона не повторить наших помилок, — сказав він тихо Гері.
— Саме це й лякає, — відповіла та.
Увечері Калліста повернулась до Ареса. Втомлена — але усміхнена.
— Я відчуваю відповідальність, — сказала вона. — Але не кайдани.
Арес притягнув її до себе.
— Тоді ти станеш богинею, якої ще не було, — сказав він. — І я стоятиму поруч. Не перед тобою. І не над тобою.
Вона усміхнулась і торкнулась його грудей — там, де колись жила лише війна.
— Разом, — сказала Калліста.
І Олімп, сам того не усвідомлюючи, зробив перший крок у нову епоху.