Розділ 13

Олімп відчував зміни раніше, ніж боги наважувалися їх назвати.
Повітря стало важчим. Не грозовим — очікуючим.
Ніби сам світ затримав подих.
Калліста стояла на краю тераси, де мармур ще пам’ятав кроки титанів. Під нею розгорталися хмари, повільні й величні, а в грудях — щось зовсім інше: сила, що більше не просила дозволу.
Вона більше не лякала.
Вона чекала.
— Ти знову це відчуваєш, — сказав Арес позаду.
Його голос був спокійним. Не різким, не наказовим.
Це теж помічали всі.
— Так, — відповіла Калліста, не обертаючись. — Раніше це було як буря всередині. А тепер… як крок, який я маю зробити сама.
Він підійшов ближче, але не торкнувся. Арес навчився цього — бути поряд і не тиснути. Для бога війни це було майже нечувано.
— Вони дивляться, — сказав він. — І не розуміють.
— А ти? — запитала вона.
— Я боюся тільки одного, — відповів він чесно. — Що ти відмовишся від себе, аби догодити їм.
Калліста нарешті повернулась до нього. В її очах більше не було сумніву — лише глибина.
— Я не стану богинею заради Олімпу, — сказала вона. — І не заради батька.
Вона зробила паузу.
— Але я більше не можу прикидатися смертною.
Навколо них повітря здригнулося — не різко, не агресивно.
Як відповідь.
На іншому кінці Олімпу боги вже не приховували напруги.
— Він змінився, — холодно сказала Гера. — І це її провина.
— Ні, — заперечила Афіна. — Це її вплив.
— А різниця? — гірко посміхнувся Гермес.
Арес ішов залами без зброї. Без гніву. Без того темного передчуття, яке завжди йшло за ним, мов тінь. Він дивився богам у вічі — і не шукав конфлікту.
— Він не хоче війни, — прошепотіла Деметра. — Принаймні не тут.
— Бог війни, який навчився чекати, — сказав Аполлон. — Це лякає більше, ніж його лють.
Зевс мовчав.
Його погляд був прикутий до Каллісти.
Він бачив, як сила в ній більше не проривається випадково. Вона збиралася, мов світло перед світанком. Контроль прийшов не через навчання — через прийняття.
Калліста ступила вперед.
І Олімп відгукнувся.
Не вибухом. Не грозою.
А визнанням.
Вона відчула, як щось невидиме стає на свої місця. Як світ більше не чинить опір її крокам. Як небо не тисне — а відкривається.
— Я зроблю це, — сказала вона вголос. Її голос був рівним. — Я прийму свою божественність.
Навколо запанувала тиша.
— Але, — додала Калліста, дивлячись прямо на Зевса, — не як донька, що підкорюється. А як богиня, яка обирає.
Арес затамував подих.
Вона обернулась до нього.
— І я не зрікаюся того, ким стала поруч із тобою.
У його очах не було тріумфу. Лише глибоке, мовчазне розуміння.
Він схилив голову — не як бог. Як чоловік.
Зевс повільно підвівся.
— Тоді хай буде так, — сказав він. — Але пам’ятай, Каллісто: богиня несе не тільки силу. Вона несе наслідки.
— Я знаю, — відповіла вона. — І приймаю їх.
Арес відчув, як щось остаточно змінилося.
Він більше не був самотнім богом війни.
І Олімп це зрозумів.
Навіть якщо ще не був готовий змиритися.

❤️🔥❤️
Олімп ніколи не був таким тихим.
Не перед битвою.
Не перед судом.
А перед народженням нової богині.
У самому серці священного плато, де мармур сяяв, мов застигле світло, було створено коло. Давнє. Старіше за самих богів. Тут приймали тих, хто не народився безсмертним — але обрав ним стати.
Калліста стояла в центрі.
На ній не було корони.
Не було зброї.
Лише проста світла тканина, що спадала з плечей, і її власна сила — зібрана, спокійна, усвідомлена.
Арес стояв поруч, але поза колом.
Так вимагав ритуал.
І це було найважче.
— Ти можеш зупинитися, — тихо сказав Зевс, його голос лунав над простором. — Ти можеш відмовитися й повернутися до життя смертної.
Калліста підвела голову.
— Я не відмовляюся від того, ким була, — сказала вона. — Я додаю до цього те, ким маю стати.
Повітря здригнулося.
Афіна зробила крок уперед, тримаючи чашу з водою Стіксу — символ пам’яті та вибору.
— Вип’єш — і не буде вороття, — сказала вона.
Калліста взяла чашу без тремтіння.
— Я знаю.
Вона зробила ковток.
І світ відповів.
Не громом — світлом.
Не болем — пульсацією, що розійшлася її тілом, ніби кожна клітина згадала щось давно забуте.
Її очі спалахнули — не білим, не золотим, а теплим, живим сяйвом.
— Вона прийняла, — прошепотів Аполлон.
— Вона стала, — додала Гера, і в її голосі вперше не було ворожості.
Калліста опустилася на коліна — не в покорі, а в рівновазі. Земля під нею засвітилася, і з цього світла постала її сутність — не нав’язана, не визначена наперед.
— Встань, богине, — сказав Зевс.
Калліста підвелася.
І Арес відчув це.
Не як бог війни.
Як чоловік, який дивиться на жінку, що стала рівною йому — і не втратила себе.
💍💍
Вони не чекали.
Боги це зрозуміли одразу.
Одруження не було подарунком Олімпу — воно було вибором двох.
Церемонію провели там, де небо торкається каменю. Без помпезності. Без наказів. Лише свідки — боги, які ще вчора сумнівалися.
Арес стояв перед Каллістою без шолома. Без зброї. Уперше — повністю відкритий.
— Я все життя знав, як воювати, — сказав він. — Але ти навчила мене, як залишатися.
Він узяв її руки.
— Я не обіцяю миру, — продовжив Арес. — Але обіцяю: жодна війна не буде важливішою за тебе.
Калліста усміхнулася — не як богиня, а як жінка, що кохає.
— Я не прошу тебе змінитися, — відповіла вона. — Я прошу бути поруч. І якщо світ знову зламається — ми стоятимемо разом.
Зевс мовчки підніс символ союзу — давній знак, що визнавав шлюб не як союз влади, а як союз рівних.
— Хай буде так, — сказав він. — Перед богами. Перед світом. Перед майбутнім.
Арес притягнув Каллісту до себе й поцілував її — не як завойовник, а як той, хто знайшов дім.
Олімп здригнувся.
Не від страху.
Від надії.