Розділ 12

Зевс не спав.
Олімп мовчав, але тиша була напруженою — наче світ затамував подих перед вироком. Він стояв на балконі свого палацу, тримаючи в руці келих з нектаром, і дивився на небо, яке ніколи не здавалося йому таким… непокірним.
— Покажи, — промовив він у темряву. — Якщо ти справді бачив істину — покажи.
Повітря здригнулося.
Світло не прийшло ззовні — воно спалахнуло всередині нього.
Зевс опинився в іншому часі.
Він побачив палац Ареса — не похмурий, не залитий кров’ю, а величний і стриманий. Камінь був теплий, стіни — прикрашені символами не руйнування, а сили, що стримує хаос.
На тронах сиділи Арес і Калліста.
Не бог і напівбогиня.
Рівні.
Калліста була в короні, якої він ніколи не створював — вона народилася з її суті. Її очі світилися впевненістю, а не викликом. Вона не дивилась на Ареса знизу — вона сиділа поруч.
Його рука — на її животі.
Зевс відчув це миттєво.
Дитина.
Не зброя.
Не катастрофа.
А вісь, навколо якої світ перестав хитатися.
Він побачив Олімп — без нескінченних змов, без війни богів між собою. Побачив людей, які перестали молитися зі страху — і почали з надії.
А потім видіння розкололося.
Інша реальність.
Калліста — сама.
Арес — знову в Тартарі, але цього разу… зламаний.
Олімп — у війні.
Людський світ — у вогні.
І Зевс у центрі всього — з блискавкою в руці… і порожнечею в очах.
— Ні… — прошепотів він.
Видіння згасло.
Зевс опустився на коліно. Вперше — не від удару ворога, а від тягаря вибору.
— Якщо я дозволю… — сказав він уголос, ніби хтось слухав. — Я втрачу контроль.
Він стиснув кулак.
— А якщо завадю… я знищу майбутнє.
Блискавка зірвалася з неба, але не вдарила — розчинилася в повітрі.
Зевс підвівся повільно. Його обличчя було жорстким, але в очах з’явилось те, чого ніхто не бачив уже століттями.

— Я — володар Олімпу, — сказав він. — Але навіть я не можу воювати з долею без ціни.
Він повернувся до темряви палацу.
І вперше не знав, що обере —
владу… чи майбутнє.
 ------

Зевс нічого не сказав.
Саме це було найстрашнішим.
Арес стояв у Залі Грому, де мармурові колони пам’ятали тисячі вироків, і чекав — напружений, готовий до удару, до приниження, до чергової умови. Калліста була поруч, рівна, з піднятою головою. Вона не трималася за нього, але Арес відчував її присутність так само гостро, як власне серцебиття.
Зевс сидів на троні.
Без блискавки в руці.
Без гніву на обличчі.
Без звичного важкого погляду, який ламав волю ще до слів.
Він дивився на них довго.
Надто довго.
Арес напружився.
— Говори, — нарешті прорік він. — Якщо ти проти — скажи це. Якщо я знову винен — карай. Я не ховатимусь.
Зевс повільно підвівся.
Крок.
Другий.
Його погляд ковзнув по Каллісті — не як батька, не як володаря. Як того, хто бачить щось, що не належить йому.
— Я не забороняю, — сказав він рівно.
І… більше нічого.
Тиша впала, мов камінь.
— І… це все? — недовірливо запитав Арес. — Без умов? Без клятв? Без ланцюгів?
Зевс подивився на нього так, що по спині Ареса пробіг холод.
— Найстрашніші дозволи, брате, — мовив він, — ті, що не мають пояснень.
Він розвернувся і пішов.
Без наказу.
Без благословення.
Без погрози.
Просто… пішов.
Арес залишився стояти, не розуміючи, чому груди стискає сильніше, ніж у Тартарі.
— Він щось задумав, — прошепотів він.
Калліста повернулася до нього і вперше за весь час усміхнулася — не виклично, не зухвало. Тепло. По-справжньому.
— Можливо, — сказала вона. — Або вперше дозволив долі йти своїм шляхом.
Арес подивився на неї.
І в цю мить страх відступив.
Не зник — але перестав керувати.
Він торкнувся її руки. Обережно, наче світ усе ще міг зламатися від надто різкого руху.
— Я не розумію його мовчання, — зізнався він тихо. — Воно лякає більше, ніж заборона.
Калліста переплела їхні пальці.
— А я вперше не боюся, — відповіла вона. — Бо тепер він не між нами.
Арес видихнув.
Вперше за довгі століття він стояв на Олімпі не як бог війни, не як засуджений, не як знаряддя.
А як чоловік, який має право кохати.
Він нахилився і торкнувся чолом її чола — жест простий, але для нього значив більше, ніж тисячі битв.
— Я радий, — прошепотів він. — Що можу бути з тобою… не ховаючись.
Калліста закрила очі.
— І я, Аресе. Попри все.
Над ними гриміло небо.
Але цього разу — без блискавки.
-----

Тієї ночі Олімп був незвично тихим.
Небо над палацом Ареса не гриміло громами — воно дихало рівно, ніби сам Зевс затамував подих і більше не втручався.
Арес це відчував. Не розумів. Але відчував.
Калліста стояла біля вікна його покоїв, загорнута в легку тканину, крізь яку світилися її плечі. Волосся спадало по спині, і в світлі факелів вона здавалася не напівбогинею, а чимось первісним. Справжнім.
— Ти мовчиш, — тихо сказала вона, не обертаючись.
Арес підійшов ближче. Не як бог війни. Як чоловік.
— Я звик, що дозволи мають ціну, — відповів він. — А цей… лякає.
Вона повернулася до нього. Її погляд був спокійним. Уперше — без спротиву, без виклику.
— Тоді дозволь мені бути твоїм спокоєм, — сказала Калліста.
Вона торкнулася його грудей долонею. Не зухвало. Не вимогливо. Просто… залишила руку там, де билося його серце.
Арес видихнув, наче з нього вперше за століття зняли броню.
Він нахилився й поцілував її — не жадібно, не хижо, а глибоко й повільно. Так цілують не перемоги, а обіцянки.
Її пальці ковзнули по його плечах, по спині, ніби вивчаючи шрами — не ті, що від мечів, а ті, що від самотності.
Вони опинилися на ліжку майже непомітно — як двоє, що давно знають шлях одне до одного.
Арес притис її до себе, лоб до лоба.
— Я все життя знав лише битви, — прошепотів він. — А з тобою… я вчуся залишатися.
Калліста усміхнулася й поцілувала його в кутик губ.
— А я вчуся не тікати.
Їхня близькість була повільною, наповненою диханням, теплом, дотиками, що не вимагали нічого — лише присутності.
Світ за дверима міг чекати.
Олімп — мовчати.
Пророцтва — дихати в спину.
Цієї ночі вони були просто двома серцями, що обрали одне одного.
І навіть бог війни дозволив собі заснути, тримаючи жінку, яку не хотів більше відпускати.
 ❤️