Розділ 9

Олімп не зустрів Каллісту тишею.
Він зустрів її висотою.
Коли Арес повів її крізь завісу світів, повітря змінилося — стало чистішим, холоднішим, наповненим силою, яка тиснула на груди. Перед нею піднялися мармурові сходи, золоті колони, небо, яке було ближче, ніж у будь-якому сні.
— Ось він, — сказав Арес низько. — Дім богів.
Калліста не зупинилася. Не вдихнула захоплено. Не схилила голову.
Вона дивилася прямо вперед.
— Красиво, — сказала спокійно. — Але холодно.
Арес усміхнувся краєм губ. Саме за це він її боявся… і кохав.
Вони йшли коридорами, де кроки відлунювали, мов удари серця. Погляди — невидимі, але відчутні — ковзали по ній. Боги дивилися. Оцінювали. Чекали, коли вона спіткнеться.
Вона не спіткнулася.
Зала трону була величною до безжальності. Посеред неї — трон з грому й світла. І на ньому — Зевс.
Він був більший, ніж у легендах. Не тілом — присутністю. Його погляд був важкий, як грозова хмара перед ударом.
— Донько, — промовив він.
Це слово пролунало, мов вирок.
Калліста зупинилася. Повільно підняла голову й подивилася на нього — не знизу вгору, а рівно.
— Батьку, — відповіла вона. — Якщо це слово взагалі має тут значення.
Зала завмерла.
Арес напружився, але не втрутився. Це була її мить.
Зевс прижмурився.
— Ти довго відмовлялася від того, ким є, — сказав він. — Але кров не зраджує себе. Твоє місце — тут. На Олімпі.
— Моє місце там, де я обираю бути, — спокійно відповіла Калліста. — А не там, де ви вирішили.
Грім прокотився під склепінням зали.
— Ти зухвала, — сказав Зевс. — І небезпечна.
— Я — жива, — відповіла вона. — І цього вам достатньо боятися.
Зевс перевів погляд на Ареса.
— І це ти привів її? — холодно спитав він. — Після всього?
Арес зробив крок уперед.
— Я виконав умову, — сказав він. — Але не так, як ти планував.
— Ти завжди був проблемою, — мовив Зевс. — Тепер ти став ще й загрозою.
Калліста різко повернулася до Ареса, а потім знову до Зевса.
— Якщо я тут, — сказала вона твердо, — то не як трофей. І не як борг. Я прийшла, бо обрала це. — Вона зробила паузу. — Але не думайте, що я дозволю вам керувати мною. Навіть тобі.
Тиша стала важкою.
Зевс довго дивився на неї. У його погляді боролися гнів і… інтерес.
— Побачимо, — нарешті сказав він. — Чи вистачить тобі сил витримати те, що означає бути богинею.
Калліста не відвела очей.
— Побачимо, — відповіла вона.
Арес стояв поруч — не як воїн, не як слуга Олімпу.
А як той, хто привів на трон громовержця його майбутнє випробування.
І десь у висоті хмари знову почали збиратися.
Бо цього разу на Олімп прийшла не покірна донька.
А жінка, яка не кланяється навіть богам.
⚡

Коли Каллісту вивели зі Зали трону — не як полонянку, а як гостю, за якою стежать — мармурові двері зімкнулися важко й глухо.
Грім не вдарив.
Він чекав.
Зевс підвівся з трону повільно. Його плащ із хмар і світла рухався, немов живий. Арес стояв рівно, не схиливши голови, не напружуючи плечей — але повітря між ними стало щільним, мов перед боєм.
— Ти зрадив мене, — сказав Зевс без крику.
Саме це було найнебезпечніше.
— Ні, — відповів Арес. — Я зрадив твої очікування.
Зевс різко обернувся.
— Ти мав привести її. Зламати. Показати, хто тут вирішує долі.
— Я привів її, — спокійно сказав Арес. — Але не зламав. Бо вона не створена для цього.
— Не ти вирішуєш, для чого вона створена! — грім прокотився залом, колони здригнулися.
Арес зробив крок уперед.
— Саме це ти і боїшся почути, брате.
Зевс завмер. Його очі спалахнули.
— Ти прив’язався до неї, — повільно промовив він. — І це зробить тебе слабким.
— Ні, — відповів Арес. — Це робить мене чесним.
Тиша була небезпечною.
— Вона не належить тобі, — сказав Зевс.
— Вона не належить нікому, — різко відповів Арес. — І саме тому вона небезпечна для тебе.
Зевс усміхнувся — холодно.
— Тоді вона пройде випробування.
— Які? — напружено спитав Арес.
— Такі, після яких навіть боги згинаються, — відповів Зевс. — Якщо вона виживе — можливо, я визнаю її. Якщо ні… ти житимеш із цим.
— Якщо ти зламаєш її, — тихо сказав Арес, — ти втратиш мене назавжди.
Зевс дивився на сина довго.
— Побачимо, хто з нас втратить більше.

Каллісту провели в інше крило Олімпу — туди, де не було золота й пишноти. Лише камінь. Давній. Справжній.
Її залишили одну в круглій залі з трьома арками.
Голос з’явився без тіла.
— Перше випробування, — мовив він. — Покора.
І світ навколо змінився.
Вона знову була людиною. Без сили. Без відчуття Ареса поруч. Перед нею — натовп, що кричав, звинувачував, вимагав схилити голову.
— Визнай, що ти ніщо без нас, — лунав голос Зевса з усіх боків.
Калліста тремтіла. Не від страху — від гніву.
Вона могла схилити голову. Це було б легко.
Але вона не зробила цього.
— Я не стану меншою, щоб вам було зручніше, — сказала вона в порожнечу.
Світ розсипався.
— Друге випробування, — пролунало. — Самотність.
Час зник. Дні? Роки? Вона була одна. Без голосів. Без снів. Без дотику.
І саме тоді вона відчула — глибоко всередині — вогонь. Не божественний. Її власний.
— Я існую, — прошепотіла вона в темряві. — Навіть якщо ви цього не бачите.
Світ здригнувся знову.
— Третє випробування, — тихо сказав голос. — Вибір.
Перед нею з’явилися два шляхи.
Один — Олімп. Сила. Безпека. Без Ареса.
Другий — невідомість. Шлях поруч із ним. Проти богів.
Вона не вагалася.
— Я обираю не владу, — сказала Калліста. — Я обираю правду.
І тоді сталося те, чого Зевс не очікував.
Сила не вибухнула.
Вона підкорилася Каллісті.

Коли вона вийшла з зали випробувань — бліда, виснажена, але пряма — Арес був там.
Він не торкнувся її. Лише подивився.
І цього було достатньо.
Зевс стояв вище, на сходах.
— Ти пройшла, — визнав він неохоче. — Але війна ще попереду.
Калліста підняла голову.
— Я не боюся війни, — сказала вона. — Особливо якщо знаю, заради чого стою.
Зевс дивився на неї довго.
А потім — уперше — не сказав нічого.
Бо він зрозумів:
це випробування було не для неї.
А для Олімпу.