Розділ 8

Річка була тиха, мов змова.
Вона текла між камінням, ловлячи світло сонця й тінь листя, і в цій воді Калліста здавалася частиною самого світу — живою, вільною, справжньою. Вона зняла одяг без поспіху, так, ніби нікому не потрібно було ховатися, ніби не існувало поглядів, здатних поранити.
Арес побачив її випадково.
І цього вистачило, щоб зупинити його дихання.
Він стояв серед дерев, прикутий до місця. Війни, кров, крики — усе це було йому знайоме. Але ця тиша, її рухи, як вода ковзає по її шкірі, — це було небезпечніше за будь-яку битву.
Не дивись.
Йди.
Він зробив крок назад.
Саме тоді Калліста підняла голову.
Їхні погляди зустрілися — і втекти стало неможливо.
— Аресе… — її голос був тихий, але впевнений. — Будь ласка, не йди.
Вона вийшла з води, не ховаючись, не прикриваючись. Не викликом — довірою. Краплі води стікали по її тілу, і він відчув, як у грудях здіймається щось темне, глибоке, первісне.
Вона підійшла й обійняла його — тепло, щиро, так, ніби це було найприродніше у світі.
— Каллісто… — його голос зірвався, став хрипким. — Що ти робиш?
Вона підняла на нього очі.
— Я хочу бути твоєю, — сказала просто. Без страху. Без вагань.
Це зламало його.
Арес поцілував її — спершу стримано, ніби ще намагався зупинитися, але кожна мить поруч із нею знищувала його волю. Коли він відсторонився, торкнувся її щоки пальцями — ніжно, майже благоговійно.
— Ти вже була з чоловіком? — тихо спитав він.
— Ні, — відповіла вона. — Я хочу, щоб ти був першим.
У його грудях щось загарчало — не лють, не війна, а обіцянка.
— Першим і єдиним, — сказав він низько.
Вона кивнула, торкнувшись його чола своїм.
— Так. Першим і єдиним.
Він поцілував її знову — цього разу повільно, глибоко, так, ніби запам’ятовував кожен подих. Потім зняв із себе обладунки, відкинув усе, що нагадувало про богів і війну, і вони разом опустилися на м’яку траву біля води.
Світ звузився до дотиків, до тиші між словами.
Арес був уважним, стриманим, ніжним — наче боявся зламати диво, довірене йому вперше. Калліста трималася за нього, відкриваючись не лише тілом, а серцем.
Річка текла поруч, несучи їхню таємницю.
Коли все стихло, він притулив лоб до її чола.
— Я не мав права… — прошепотів він.
— Але ти залишився, — відповіла вона.
І в цю мить Арес зрозумів:
це вже не пристрасть.
Це вибір.
І війна, яка чекала попереду, була менш страшною, ніж думка втратити її.

🌿

Вони лежали на траві, і світ здавався дивно правильним.
Калліста притулилася до нього, поклавши голову на його оголені груди. Вона чула його серце — сильне, глибоке, не схоже на серця смертних. Воно билося рівно, але в цьому ритмі було щось вразливе, майже людське.
Арес лежав нерухомо, одна рука обережно обіймала її плечі, інша перебирала пасмо її волосся. Він не пам’ятав, коли востаннє дозволяв собі таку тишу — без напруги, без очікування удару.
Калліста підвела очі.
— Аресе… — почала вона тихо, ніби боялася зламати мить. — Скажи мені правду.
Він кивнув.
— У тебе було багато жінок? — спитала вона прямо. — І… — вона на мить затримала подих, — ти досі кохаєш Афродиту?
Його пальці завмерли.
Він не відвів погляду.
— Так, — відповів він чесно. — У мене було багато коханок. Пристрасть завжди була легкою. Вона нічого не вимагала, крім миті.
Вона слухала мовчки.
— А Афродита… — він зітхнув. — Колись я думав, що це кохання. Я воював за неї, нищив заради неї, був готовий кинути виклик усьому. Але тепер… — він подивився на Каллісту. — Тепер я розумію, що між нами була лише пристрасть. Горда, гучна, руйнівна.
Він торкнувся її щоки.
— І лише тепер я здатен зрозуміти її вибір. Кохання справді варте того, щоб за нього боротися. Але не війною. А серцем.
Він нахилився й ніжно поцілував її — м’яко, без поспіху, так, ніби дякував за можливість бути чесним.
Калліста мовчала кілька секунд, а потім сказала:
— Я піду з тобою на Олімп.
Він напружився.
— Але, — продовжила вона, піднімаючи голову, — нехай мій батько не думає, що я роблю це заради нього. — Вона погладила Ареса по щоці. — Я роблю це заради тебе. І заради нас.
Її голос став серйозним.
— Я не хочу, щоб Зевс покарав тебе.
Арес похитав головою.
— Ти не мусиш цього робити, Каллісто. Я не хочу, щоб ти жертвувала собою через мене.
Вона усміхнулась — тихо, але впевнено.
— Ні. Я роблю це не через тебе. Я роблю це разом з тобою. — Вона нахилилася ближче. — Але нехай Зевс навіть не сподівається, що я дозволю йому мною командувати.
Він тихо засміявся — коротко, щиро.
— Ти небезпечніша за будь-яку війну, — сказав він.
— А ти, — відповіла вона, торкаючись його грудей, — більше не той бог, якого бояться всі.
Вони поцілувалися знову — ніжно, тепло, без поспіху. Не як бог і напівбогиня. Не як умова угоди.
А як двоє, які свідомо йдуть назустріч бурі.
І десь далеко, за межами річки й трави, Олімп уже здригався —
бо любов знову виходила з-під контролю богів.